Ю Несбьо - Леопард

Палиця вперлася у щось нагорі. Він видерся ще вище. Помацав вільною рукою. Залізні ґрати, такі, як ото зазвичай закривають димарі, щоб до хатини не втрапила білка чи якась інша тваринка. Він провів пальцем по краю ґрат. Дідько, їх приварено.

Він розчув кволий голос Каї:

— Харрі, у мене в голові паморочиться…

— Дихай глибше.

Він просунув палицю крізь ґрати.

На тому боці снігу не було!

Нехтуючи пекучим болем у м’язах, він проштовхував палицю все далі й далі. І відчув розчарування, коли вона натрапила на щось тверде. Димовий ковпак. І як він забув про цей клятий ковпак, що захищав димар від снігу та дощу! Він просунув палицю убік, під край ковпака, але вперся у масивний, спресований шар снігу, набагато твердіший за той, що у хатинці. Але, можливо, сніг просто забився у порожнисту трубку. Пропихаючи сантиметр за сантиметром порожнисту палицю уперед, Харрі молився, щоб опір нарешті зник. Це б свідчило, що він пробився крізь снігове пекло. А отже, він зміг би видмухнути сніг з цієї соломинки, вдихнути повітря, свіже, життєдайне повітря. Проштовхнути угору Каю, щоб вона теж удихнула цю живильну ін’єкцію. Однак пробоїни не вийшло. Палиця уперлася у пруття залізних ґрат, і нічого не сталося! Але він не здавався, всмоктував вміст трубки, холодний сніг забив йому горлянку. Не маючи змоги й далі утримуватись ногами й спиною об стіни, Харрі посунувся. Він кричав, упирався руками й ногами, обдирав долоні до крові, але сунувся усе нижче й нижче. Й обома ногами впав на тіло, що лежало внизу.

— Як ти тут? — спитав Харрі якомога спокійніше.

— Нормально, — мовила з тихим стогоном Кая. — А ти як? Кепські новини?

— Так, — мовив Харрі й сів поруч із нею.

— Що? А зараз ти у мене не закоханий?

Харрі тихо засміявся й пригорнув її.

— Та ні, тепер закоханий.

Він відчув теплі сльози на її щоках, коли вона прошепотіла:

— То ми одружимося?

— Безперечно, — відповів Харрі, знаючи, що зараз промовляють не вони, а трунок у їхньому мозку.

Вона тихо засміялась:

— Поки смерть не розлучить нас…

Він відчув тепло її тіла. І ще щось тверде. Кобуру з табельним револьвером на її стегні. Відпустивши її, він дотягнувся до Колкки. Йому видалось, що обличчя у того вже ставало мармурово-холодним і почало дубіти. Він засунув руку в сніг, дістався до грудей небіжчика.

— Що ти робиш? — спитала Кая.

— Беру у Юссі зброю.

Він почув, як на мить вона затамувала подих. Відчув, як її рука уткнулася йому в спину, ніби осліпла тваринка.

— Ні, — прошепотіла вона. — Не роби цього… не так… Давай ми просто заснемо… Евен.

Як він і гадав, Юссі Колкка ліг спати, не знявши свою кобуру за плечима. Харрі відстебнув застібку, обхопив руків’я й витягнув пістолет із снігу. Пройшовся пальцем по дулові — прицілу немає, отже, це «Вейлерт». Він випростався надто поспішно й знову відчув запаморочення, йому подумалось: хоч би не впасти. І в очах усе потьмяніло.

Бельман стояв і дивився в яму майже чотири метри зав-глибшки, коли почулося якесь ляскання. Мов хтось поспіхом вибиває пилюку з килима. Воно свідчило, що рятувальний гвинтокрил уже на підльоті. Його люди переносили сніг у наплічниках, прив’язавши до них ремені від штанів.

— Вікно! — гукнули з ями.

— Розбивай! — прокричав у відповідь Мілано.

Задзенькало бите скло.

— Трясця, — почув він. І збагнув, що це не передвіщає нічого доброго.

— Устроміть палицю…

Бельман німо чекав. Потім почув:

— Клятий сніг, до самісінької стелі.

Бельман розчув собаче гавкання. Він спробував порахувати, скільки годин знадобиться, щоб розчистити хатину від снігу. Радше, скільки діб.

Харрі прокинувся від страшного болю у вилиці й відчув, що по чолу та переніссі струменіє щось тепле. Отже, падаючи, він ударився об каміння саме ушкодженою вилицею, й саме це його розбудило. На подив, він досі стояв вертикально, тримаючи у руці зброю. Харрі спробував вдихнути повітря, якого бракувало. Він не знав, чи йому стане сили на останню спробу, але це несуттєво. Усе просто: хай там як, а іншого виходу немає. Тому, встромивши пістолет у кишеню, він, хапаючи повітря, знов узявся видиратися димарем. Діставшись верхівки, він широко розставив ноги, намацав залізні ґрати й знайшов палицю, встромлену в сніг. З того боку, де Харрі тримав палицю, вона була ледь ширшою, тож він без вагань встромив у неї дуло пістолета. Дуло увійшло у палицю на дві третини й застрягло. Це був ніби півтораметровий глушник. Куля навряд чи проб’є сніг завтовшки більше півтора метра, але що, як до поверхні лишилося зовсім трохи?