Ю Несбьо - Леопард

За кілька хвилин, може, секунд, він уже лежав калачиком на дні величезного вогнища, хапаючи ротом повітря й відкашлюючи попіл.

І раптом збагнув, що протягом усього часу думав лише про одне: про самого себе.

Він простягнув руку до кута каміна, де стояли батьківські лижі. Попорпався у снігу, поки не натрапив на те, що шукав. Одну з палиць. Стиснув кільце й потягнув її до себе. Гладенька, легенька, негнучка металева палиця легко ковзала до нього крізь сніг. Сидячи у каміні, він тримав у руках лижну палицю, затиснув її ногами й відірвав кільце. Тепер він має спис завдовжки близько півтора метра.

Кая та Колкка мають бути десь поруч. Він намітив маршрут, так вони зазвичай чинили на місці злочину, щоб усе ретельно перевірити, нічого не проґавити. Й узявся тицяти палицею. Він орудував швидко, тицяючи чимраз дужче, але тут був і деякий ризик. У найгіршому разі він втрапив би імпровізованим списом в око чи в горлянку, але то мало б значення, лише коли вони й досі дихають. Він почав тицяти ліворуч, він ніби вже перевіряв у тому місці, але ось спис намацав щось пружне. Сіпнув палицю, тицьнув обережніше — те саме! Спробував висмикнути палицю, вона не совалась. Щось утримувало її й смикало у свій бік, даючи зрозуміти, що там є хтось живий! Харрі смикнув палицю до себе, але той, інший, щосили в неї вчепився. Якщо Харрі копатиме, палиця лише стане завадою, тому він, всунувши руку в ремінь, щосили смикнув, але все одно ледве вивільнив палицю.

Харрі лежав, міркуючи, чому він не поклав палицю убік і не почав копати. І раптом зрозумів чому. Зачекав ще секунду. А потім почав тицяти палицею в інший бік від того місця, де був хтось живий. З четвертого разу він знайшов те, що шукав. Палиця знов уперлася у щось пружне. Черево? Він намагався визначити, чи рухається плоть під палицею вгору-вниз, повторюючи ритм дихання, але нічого не відчув.

Начебто вибір нескладний. Відкопати ліворуч легше, бо там є ознаки життя. Рятувати треба того, кого ще можна врятувати. Й Харрі вже стояв навколішки й знавісніло рив сніг, шукаючи того, хто не дихав.

Коли він дістався тіла, пальці вже були нечутливі, і йому довелося торкатися до нього тильним боком долоні, щоб намацати светр. Білий. Він намацав плече. Відгріб якнайбільше снігу, звільнив руку й потягнув безживне тіло крізь лаз, виритий у снігу. Її волосся спадало йому на обличчя, воно досі пахло Каєю. Він витягнув на долівку вогнища її голову та верхню частину тулуба, намагався намацати пульс, але пучки пальців були ніби кам’яні. Тоді він припав обличчям до її обличчя, але дихання не відчув. Розкрив їй рота, побачив, що язик не стане на заваді, вдихнув і видихнув повітря у легені Каї. Відсунувся, щоб ковтнути свіжого повітря, вдихнув порошинки попелу, але стримав кашель і видихнув їй до рота. Ще й іще раз. Він рахував: чотири, п’ять, шість, сім. Відчув, як перед очима все закрутилося, йому видавалось, ніби він знову біля каміна у хатинці на Леші, хлопчик, котрий дмухає на жар, щоб роздмухати полум’я, а батько сміється, бачачи, як він хитається біля каміна, бо у голові паморочиться, й він мало не непритомніє. Але він продовжував робити штучне дихання, бо знав, що надія повернути її до життя щомиті тане.

Схилившись над нею вдванадцяте, він відчув теплий повів у відповідь. Затамував подих, чекаючи й не ймучи віри, що таке можливо. Теплий потік припинився. І з’явився знов. Вона дихає! Тієї ж миті її тіло сіпнулося, вона закашляла. Потім він почув її дуже кволий голос:

— Харрі, це ти?

— Так.

— Де… я нічого не бачу.

— Усе гаразд, ми у каміні.

Пауза.

— Що ти робиш?

— Намагаюсь відкопати Юссі.

Харрі не знав, скільки спливло часу, поки він відкопав Колкку і його голова теж опинилась перед каміном. Але Колкці вже було байдуже. Харрі запалив сірника й устиг розгледіти великі очі фіна, що вдивлялися у порожнечу, а потім вогник згас.

— Він мертвий, — сказав Харрі.

— А ти можеш зробити йому дихання рот у рот?..

— Ні, — відрізав Харрі.

— І що далі? — знесилено прошепотіла Кая.

— Треба видряпуватись, — мовив Харрі, знайшовши її руку. Стиснув.

— А чи не можна нам залишитись тут і чекати, поки нас відкопають?

— Ні, — відповів він.

— Сірник, — мовила вона.

Харрі не відповів.

— Він згас миттєво, — сказала Кая. — Отже, тут теж немає повітря. Усю хатинку привалило снігом. Тому ти й не намагався його повернути до життя. Тут навіть для нас бракує повітря, Харрі.

Харрі підвівся й спробував пролізти крізь димар, але було затісно, плечі застрягали. Він знову сів навшпиньки, відламав кінці палиці. Тепер у нього була порожниста металева трубка. Він вставив її у димар і знов підвівся, цього разу випроставши руки над головою. Вийшло. Напад клаустрофобії припинився, щойно розпочавшись, ніби тіло відчуло, що зараз не може дозволити собі такої зайвини. Упершись спиною в одну стіну димаря, а ногами в іншу, він спробував зробити кілька кроків угору. Молочна кислота випалювала м’язи стегон, він дихав важко, у голові знову запаморочилось. Але він не здавався: звести ногу, упертися, знову крок нагору… Що вище він підіймався, то тепліше ставало, отже, тепле повітря, що здіймалося від вогнища, не знайшло дороги назовні. І він зрозумів, що якби, коли зійшла лавина, вони палили вогнище, то зараз би вже померли від чадного диму. Сказати б, поталанило. От лише лавина не була щастям. Гуркіт, який вони чули…