Ю Несбьо - Леопард

— Хіба ти забув, що я можу тебе засадити? Тоді ти й батька живим не побачиш.

Харрі похитав головою:

— Бачитись більше нема з ким, Бельмане.

Мікаель Бельман здивовано повів бровою.

— Уранці телефонували з лікарні, — пояснив Харрі. — Вночі батько впав у кому. Абель, його лікар, каже, що батько вже не оговтається. Про що ми з батьком не встигли побалакати, уже ніколи не добалакаємо.

Бельман мовчки дивився на Харрі. Утім, на Харрі скорше дивились його очі, карі ніби у лані, але погляд цих очей був спрямований усередину. Харрі знав, що там, усередині, ймовірно, радиться якийсь комітет, і, як видається, між його учасниками виникли серйозні неузгодження. Бельман навмисне повільно відстібав від пояса торбинку з магнезією, наче прагнув виграти час. Щоб поміркувати. Потім рвучким, роздратованим рухом запхнув торбинку в наплічник.

— Якби я справді попросив тебе допомогти, не маючи змоги на тебе натиснути… — нарешті сказав він, — то з якого дива тобі б погоджуватись?

— Гадки не маю.

Бельман, відсунувши наплічник, глянув на Харрі.

— Гадки не маєш?

— Загалом — зовсім не через любов до тебе, Бельмане. — Харрі передихнув. Покрутив у руках пачку з сигаретами. — Спробую тобі пояснити: навіть людина, яка вважає себе безхатченком, часом усвідомлює, що має домівку. Місце, де вона хотіла б колись бути похованою. А знаєш, де б я хотів спочити по смерті, Бельмане? У парку перед Управлінням поліції. Не тому, що глибоко люблю поліцію, й не тому, що так званий корпоративний дух вартує щось для мене. Аж ніяк: мені по цимбалах боязка поліцейська вірність, кровозмісне кумівство, яке існує лише через страх, що одного чорного дня тобі теж знадобиться послуга у відповідь. Колега, котрий здатен відомстити тобі чи за нагоди дати потрібні свідчення, а як знадобиться, подивитися на щось крізь пальці. Я ненавиджу усе це. — Харрі обернувся до Бельмана. — Але поліція — це все, що я маю. Це моє плем’я. А розплутувати убивства — моя робота. Байдуже, чи то для Крипосу, чи для відділу убивств. Ти здатен це второпати, Бельмане?

Мікаель Бельман притис пальцями нижню губу.

Харрі кивнув у бік стенда:

— Скільки балів маєш за скелелазіння, Бельмане? Сім із плюсом?

— Близько вісімки з мінусом.

— Круто. Хоча б’юсь об заклад, особисто ти гадаєш, що можеш іще крутіше. От і я такий.

Бельман кахикнув:

— Гаразд, Харрі. — Він туго затягнув шнурівку на наплічнику. — Допомагатимеш нам?

Харрі запхав пачку в кишеню й нахилив голову:

— Звичайно.

— Але спочатку мені слід побалакати з твоїм босом, чи він погодиться.

— Нема потреби, — відповів Харрі, підводячись. — Я вже повідомив його, що відтепер працюю з вами. Побачимося о другій.

З вікна двоповерхового цегляного будинку Іска Пеллер споглядала точнісінько такі будиночки на тому боці вулиці. Схожі на будь-яку вулицю у будь-якому місті Англії, але це всього-на-всього маленький район у Сіднеї, що в Австралії. Він зветься Брістоль. Налітав холодний південний вітер. Післяполудневе тепло зникало, щойно заходило сонце.

Вона чула гавкіт собаки, чула, як суцільним потоком мчать машини по шосе за два квартали звідси.

Чоловіка й жінку в машині на тому боці вулиці змінили двоє чоловіків. Обидва сьорбали щось із паперових стаканчиків з кришками. Неквапно, адже ніщо у світі не змусить тебе пити каву швидко, якщо попереду восьмигодинне чергування, протягом якого геть нічого робити не треба. Отож, роби так, як аборигени: поринь у заціпеніння, сплячку, у якій вони можуть проводити годину за годиною, збувати день за днем — якщо буде треба. Їй спало на думку, чи ці мляві шанувальники кави стануть їй у нагоді, якщо дійсно щось трапиться.

— Перепрошую, — мовила вона у слухавку, прагнучи приховати тремтіння у голосі. Голос тремтів, бо вона насилу стримувала гнів. — Я б охоче допомогла вам спіймати того, хто вбив Шарлотту, але про те, що ви пропонуєте, годі й мови. — Але раптом гнів вивільнився: — Як ви насмілилися мені таке запропонувати?! Я вже й тут як підсадна качка. Та я й за півцарства у Норвегію не поїду! Ви — поліція, вам гроші платять за те, щоб ви спіймали цього нелюда, чому б вам не стати приманкою?

Вона натиснула на важіль і жбурнула телефон. Він втрапив у крісло, де на подушці лежала одна з її кицьок… Кішка нявкнула й шмигнула на кухню. Іска Пеллер, сховала обличчя у долоні, дала волю сльозам. Люба Шарлотта.

Її мила, люба Шарлотта.

Раніше вона ніколи не боялася темряви, але тепер лише й думки було про те, що невдовзі сонце сховається й опуститься ніч, невблаганна, і так день за днем, день за днем. У телефоні зазвучала мелодія пісні «Antony and the Johnsons» — «Ентоні та Джонсони», світло від дисплея відбивалося на подушці. Вона глянула на нього й відчула, що волосся на потилиці стає дибки. Номер починався з +47. Знову з Норвегії.