Ю Несбьо - Леопард

— Невже? — спитала вона, й із тону він зрозумів, що це удавана цікавість.

— Маю бігти. — Він підвівся й поцілував її у щоку.

Він справді цінував Улу. Навіть просто думка про те, щоб відмовитись від неї та дітей, від того, що правило йому за підпору, налагоджувало його життя й дозволяло зосередитися на просуванні у кар’єрі, перейти в інший прошарок суспільства, — це, певна річ, абсурд. Дати волю поруху серця, покинути все заради забаганки абощо — утопія, про яку можна лише мріяти подумки наодинці чи разом із Каєю. Утім, мрії у Мікаеля Бельмана були значно далекоглядніші.

У коридорі він глянув на своє відображення в дзеркалі: чи не застрягла їжа між зубами, чи акуратно зав’язано шовкову краватку. Безперечно, біля входу в Управління поліції вже стоїть гурт журналістів.

Скільки ще може тривати зв’язок з Каєю? Учора йому видалося, що вона завагалась. І кохалася не так жагуче, як зазвичай. Але Бельман знав напевно, що, поки він підіймається до вершин, як оце зараз, Кая буде йому підконтрольна. І не через те, що вона надто честолюбна й розуміє, що він як начальник допоможе їй у кар’єрі. Справа тут не у логіці, йдеться лише про біологію. Жінка, хай яка вона сучасна феміністка, у тому, що стосується підкорення альфа-самцеві, досі перебуває на рівні мавпи-самиці. Якщо Кая і завагалася, то лише через те, що усвідомила: він ніколи не полишить дружину заради неї. Можливо, треба трішки її заохотити. Адже він потребує, щоб вона надавала йому інформацію з відділу убивств, поки геть усі ниточки не розплутаються, поки битву не буде завершено. А війну — виграно.

Він підійшов до вікна, застібаючи ґудзики на плащі. Цей будинок він успадкував від батьків, розташований він у Манглеруді — не найпрестижнішому районі Осло, як на думку мешканців західної частини міста. Але ті, хто тут виріс, зазвичай не покидали його, бо цей район має свою неповторну атмосферу. Це його район. Звідси видно усе місто. Яке незабаром теж стане його містом.

— Ідуть, — мовив черговий.

Він стояв в одній з нових кімнат для допитів, котрі Крипос облаштував відеокамерами.

— О’кей, — відреагував Бельман.

Деяким слідчим подобається спочатку впустити у приміщення підозрюваного, змусити його зачекати, щоб він відчув, хто тут головний. А потім ефектно зайти й накинутися на нього, нехай виправдовується, нехай відчує, що вразливий. Бельману більше було до вподоби, щоб підозрюваного заводили, коли він уже сидів у кабінеті. Нехай бачить, на чиїй він території. Адже можна й так змусити його чекати, можна гортати й читати папери, відчуваючи, як того опановує чимраз сильніше хвилювання, й нарешті у слушний час звести очі й накинутися на нього. Зрештою, це особливості техніки ведення допиту, які він, звісно, радо обговорить з іншими фаховими слідчими. Бельман знову перевірив, чи горить червоний вогник, який показує, що прилади для запису допиту включені. Вовтузіння з технікою в присутності підозрюваного може звести нанівець геть усю ретельно налаштовану психологічну перевагу.

Глянувши у вікно, Бельман зауважив, як Колкка та Бівіс зайшли до кабінету поряд. Між ними крокував Тоні Лейке, котрого вони провадили з КПУ до Управління поліції.

Бельман глибоко вдихнув. Так, пульс у нього прискорився. Поєднання запалу та тривоги. Тоні Лейке відмовився від послуг адвоката. Спочатку це було тільки на краще для Крипосу, дозволяло діяти вільніше. Але разом з тим це сигнал: Лейке упевнений, що йому нічого боятися. Бідолаха не знає, що у Бельмана є докази: Лейке телефонував Еліасу Скугу невдовзі перед тим, як його вбили. Хоча Лейке стверджує, що навіть імені такого не чув.

Бельман прикипів поглядом до паперів і почув, як Лейке увійшов до кабінету. І як Бівіс зачинив за ним двері, відповідно до інструкції шефа.

— Сідайте, — запропонував Бельман, не дивлячись на чоловіка, що увійшов.

І почув, що Лейке таки сів.

Не відводячи очей від якогось непотрібного папірця, Бельман совав вказівним пальцем туди-сюди під нижньою губою, подумки повільно рахуючи. У маленькій зачиненій кімнатці тремтіла тиша. Один, два, три. Свого часу його з колегами посилали на курси з новітньої методики допиту, яку їх зобов’язали застосовувати. Вона називалася «investigative interviewing». Сенс її був, на думку цих далеких від дійсності знавців, у «відкритості, діалозі та довірі». Чотири, п’ять, шість. Бельман тоді не став сперечатися, адже методику затвердили на самій верхівці. Але який же, на думку цих університетських знавців, народ мали допитувати у Крипосі? Бідолашних та ладних до співпраці горопах, які приязно розкажуть усе, щойно їм підставлять плече, на якому можна поплакатись. Мовляв, попередня методика, традиційна американська дев’ятикрокова система допитування, прийнята у ФБР, антигуманна й маніпулятивна, вона примушує невинних визнавати провину за те, чого вони не скоювали, і взагалі контрпродуктивна. Сім, вісім, дев’ять. Гаразд, якщо перед тобою сидить вразливе жовтороте пташеня, згода, але що ж казати про покидьків? Вони ж тебе на сміх піднімуть з твоєю «відкритістю, діалогом та довірою»?