Ірен Роздобудько: Подвійна гра в чотири руки

— Пограбували?

— Сейф відчинений. Але гроші на місці. Начебто нічого не забрали…

— А креслення? — скинув погляд на підлеглого Гурчик. — Креслення в сейфі є?

— Креслення? — розгублено повторив Іполит, розуміючи, що питання поставлене не просто так, клацнув підборами нових (чорт би їх забрав!) штиблет: — Ніякого креслення не знайдено!

Генерал Гурчик, який після вранішньої розмови з донькою ледве набув свого звичайного кольору обличчя, знову покрився червоними плямами.

Ех, татусь швидкий на полум’я, мов сірник, подумала Муся.

Той вічний залізний сірник, який вона бачила на балу в якогось японського посла: чиркнув-клацнув — і горить вічним вогнем.

— «Нічого не взято»? — ядуче перепитав він підлеглого. — Та у цих кресленнях уся наша стратегія! Сам адмірал військового флоту доручив нам взяти цього… цього Віктора Передері під посилену охорону. Охорона була?

— Відпустив він її увечері… — розгублено сказав Іполит.

— Профукали секрет державного значення! «Нічого не взято»!!! — знову зарепетував генерал.

Він зробив пару гарячкових кіл кабінетом так само, як кілька хвилин тому здійснював подібний марш-кидок Мусиною спочивальнею.

Іполит стежив за ним самими зіницями, боячись поворухнутися.

Однак вставив слово:

— Так, ваше світлосте, ніхто ж не знав, що він ті креслення вдома тримає.

— «Ніхто не знав»! «Ніхто не знав»! Я знав! Тому і охорону велів поставити…

Матвій Іванович, випускаючи пару навіть із вух, повалився у своє високе крісло.

Муся не витримала.

Розчахнула двері, швиденько налила в склянку води з карафи, підсунула татусеві анісові краплі.

— Випийте, таточку!

Генерал поглянув на неї крізь примружене око, скривився.

— А ти тут чому? — промовив слабким голосом. — Підслуховувала?

— Пийте, пийте. До дна! — наказала Муся, тримаючи склянку біля його тремтячого підборіддя.

Матвій Іванович слухняно ковтнув останню краплю, втупився очима в доньку.

— Речі зібрала? — тяжко зітхнув. — Прийшла біда — відчиняй ворота…

Залізний сірник погас.

Муся, усе ще тримаючи склянку біля обличчя генерала, кинула погляд на Іполита, що стояв, витягнувшись, мов чапля.

— А від чого він помер? — запитала.

Іполит набрав поважного вигляду, вклонився генеральській дочці:

— Ми так собі гадаємо, Мар’є Матвєвно, що суб’єкт отруєний безпосередньо через вживання алкогольного напою, а саме шампанського вина «Blanc de blancs», що означає «біле з білих» і виробляється з винограду сорту «шардоне».

Іполит Вікентійович у присутності Мусі полюбляв виглядати освіченим.

— Та кому ж це ви, шановний пане, доповідь робите?! — підстрибнув врятований від серцевого нападу генерал Гурчик.

Дійсно, подумав Іполит Вікентійович, і чому ця дівчина такий вплив на всіх має…

— Так Мар’я ж Матвєвна запитали, — ніяковіючи, пояснив він.

— От через таких добродіїв, як ви, вона зараз у небезпеці! Забагато їй байок розповідаєте. А вона і рада!

І до Мусі:

— Зібралась? Їдьмо на вокзал!

І у двері, де вже маячив вірний лакей:

— Аристарху! Закладай фаетон — панночка після сніданку від’їжджає!

— Вас, Матвію Івановичу, на місці злочину чекають, — наважився нагадати Іполит.

— Знаю. Дорогою заїдемо, — сердито буркнув той і був оглушений вигуком «Ура!», котрий цілком по-армійському дзвінко видала Муся, заплескавши при цьому в долоні.

І вискочила з кабінету — переодягатися. Тільки зараз згадала, що стоїть перед Іполитом Вікентійовичем в самому пеньюарі.

Гурчик знову тяжко зітхнув, киваючи услід:

— Вимучила мене… Слідчим хоче бути…

— Але ж, шановний Матвію Івановичу, Мар’я Матвєвна дійсно допомогла нам Петьку Шнура впіймати. Якби не її досліди з відбитками ступні в багнюці — ми б інших доказів і не мали…

— Авжеж, — не без гордощів відповів генерал Гурчик, — розуму в неї палата. Сам дивуюсь. Їй би хлопцем народитися…

І, згадавши недавню розмову, насупив брови:

— Але якщо ти дівицею на світ прийшла — будь ласка, йди заміж. І — ніяких фанаберій!

Іполит почервонів, клацнув затісними штиблетами і поспішив відкланятись: мусив чекати внизу, доки генерал з донькою зберуться в дорогу.

Зібралися десь по десятій.

Могло бути й раніше, якби Матвій Іванович не вдався до ретельної перевірки Мусиного багажу: до тітки треба їхати «в людському» вигляді.

Тому її пошита Лизаветою за останнім словом паризького кутюр’є Поля Пуаре спідниця-брюки негайно була замінена на довгу чорну «дзиґу» і сувору білу блузу з високим коміром. Вміст усієї валізи генерал перевірив під гнівне сопіння Мусі, яка не зронила ані слова. Навіть коли, червоніючи і пирхаючи, генерал жмутком вкинув туди кілька ненависних корсажів і купу іншого непотребу, що повинні носити панянки вісімнадцяти років. Проте викинув помаду і пудру «Помпадур».