Ірен Роздобудько - Подвійна гра в чотири руки

Київ. Газета «Відомості», травень, 1911 рік «Кримінальна хроніка»

«Розбійницький напад на майстерню Київського товариства повітряного плавання.

Уночі невідомі розгромили майстерню авіаторів, розташовану в самому центрі міста — на розі Хрещатика та Прорізної. За першими повідомленнями поліції, напад, швидше за все, було вчинено нігілістами або радикально налаштованими представниками неканонічних сект і буде трактований як хуліганство.

У майстерні розтрощені меблі й моделі аеропланів, розбитий посуд та інше майно.

Оскільки погром було вчинено вночі, жертв і постраждалих немає. Поліція веде розслідування…»

…Віктор Передері грав на роялі.

Віктор грав на роялі і думав про те, що це була б непогана фраза для початку роману.

Любовного.

Адже любовний роман був для нього новинкою, чимось забороненим для його прагматичного розуму, чимось соромітним та недоступним.

Жадібними ніздрями (і всіма, звісно, фібрами душі) він відчував терпкий аромат парфумів «Жасмин».

Це було диво — наскільки збігаються смаки! У всьому.

Навіть у виборі аромату. Його улюбленого.

А ця музика!

Нетривіальна.

Не який-небудь заспіваний бульварний романс, а — надзвичайна, яку він ретельно видобував зі старовинного нотного сувою, немов розгадував манускрипт.

А цей глибинний зміст давньої пасторалі, котру треба співати мовою оригіналу — з дивними словами, які здатен збагнути лише справжній поціновувач!

Нетривіальний зміст…

Те, що він любить, те, на що очікував усе життя.

І нарешті знайшов.

Дивним було й те, що ніяких передумов до такого блаженства не було.

І не могло бути!

Адже він ніколи не сподівався, що когось може привабити його рябе від дитинства обличчя, широкі вуста з ненависною перетинкою посередині і тонка червона, мов у гиндика, шия з гострим кадиком. І те, що він — звичайний інженер, хоча й зі званням офіцера морського флоту.

Беручи черговий акорд, Віктор ще раз жадібно вдихнув повітря.

Аромат жасмину ледь чутно відгонив гнилизною ріки: Нева текла прямо під вікнами його апартаментів. Але зараз його не дратувала ця виснажлива вологість, що зазвичай провокувала алергію і нежить.

Легкий рух за спиною і другий стілець, який стояв з лівого боку від нього, перед роялем, чітко говорили йому про те, що це не сон.

Що віднині він не сам-один, що гра в чотири руки не предмет його хворобливої уяви, а дійсність. Варто лише озирнутися, щоб груди наповнились гарячим, нестерпним вогнем у передчутті ночі…

Мріючи про наступні кілька годин, котрі — о дивні колізії долі! — можливо, триватимуть до ранку, Віктор не квапився озирнутися. Аби не злякати свого щастя, аби воно не випурхнуло в прочинене вікно.

Він чув, як ллється в келихи шампанське, як дзеленчать бокали і шипить, осідаючи, піна.

І — грав, грав…

Аж доки відчув легенький, невагомий дотик до шиї, від якого аж до п’ят пронизало приємне тепло. А далі перейшло у палкий жар.

Він пробіг пальцями по клавішах і…

…впав на них головою, зробивши останній акорд, не прописаний у пожовклому нотному сувої…

…Муся терпіти не могла двох речей: засинати і прокидатися.

Засинати — бо вважала, що сон марнує час, відбирає частину життя, а прокидатися — тому що її сни зазвичай були кольоровими та насичені подіями.

У таких протиріччях Мусі завжди було важко знайти золоту середину.

Вона її і не шукала, адже завжди була максималісткою.

Щільні оксамитові штори затуляли світло, але блідий промінець все ж таки прокрався до спальні і прохолодною указкою, мов учителька гімназії, безцеремонно вказував на суцільний безлад, який Муся полюбляла звечора залишати у своїй кімнаті.

Була б матуся живою, певно, не допустила б цього!

На килимі — капці, панчохи з підв’язками, спідниця, трохи далі від неї — нижня, корсаж, сорочка. Ніби хтось речами прокладав шлях до ліжка.

Довкола ліжка було не краще: купами і стосами валялися книжки і брошурки з круглими жовтими слідами на сторінках від кухлика з чаєм.

Саме ж ліжко, мов осіннім листям, було притрушено різного штибу газетами і журнальчиками — «Вісник поліції», «Поліцейські відомості», «Відомості с. — петербургського градоначальства і с. — петербургської міської поліції».

Муся, а точніше Марія Матвіївна Гурчик, донька обер-поліцмейстера санкт-петербургського розшукового департаменту, генерала Матвія Івановича Гурчика, була справжньою книгоманкою.