Ірен Роздобудько: Подвійна гра в чотири руки

Генерал викинув у повітря ліву руку і театрально виголосив:

— До села! До тітоньки! У глушину! Глобино!!!

— Чому не до Саратова? — визирнуло нарешті з-під мережива нахабне сонне личко.

Але генерал Гурчик уже повністю тримав себе в руках.

— Потяг за дві години, — спокійним голосом промовив він. — Усе. Жарти скінчилися.

Він знову присів на край ліжка і був неабияк задоволений побачити нарешті дійсно схвильоване обличчя доньки.

— Татусю… — благально промовила вона.

Генерал узяв її за руку, мимоволі милуючись виразом світлих очей, що так нагадували йому давно померлу дружину Полінку.

— Не сперечайся, душе моя, — миролюбно промовив він. — Петька Шнур дійсно тобі погрожував. Ти в розслідування даремно втрутилася. І на суді даремно свідчила. Не послухалась мене — от тепер і маємо…

— Але ж, таточку, якби не я, Іполит Вікентійович його б і досі шукав…

— О господи, можливо, й так, але хіба це жіночі справи? — тяжко зітхнув Матвій Іванович. — Заміж тобі треба. Негайно. Може, дурниці з голови вивітряться. Була б жива Поліночка…

Унизу, у прочинених дверях, почувся рух — дзенькнув дзвоник, дмухнув вітерець, заворкотів бас швейцара.

Генерал кивнув Аристарху — піди поглянь, що там іще — і знову повернувся до принишклої доньки.

— Була б жива мати, — продовжував він, — дала б тобі належне виховання. А так — бідна моя голова! — на повідку в тебе йшов: хочеш книжки — ось тобі книжки, коней хочеш — на тобі коней, фехтування — ось тобі вчитель. Медичні курси при університеті — будь ласка! Бонну одну за другою звільняв за першим твоїм проханням! Та нудна… та дурна… та вишивати навчає… А що вийшло?!

— Що вийшло? — підхопилася Муся, обняла Гурчика за шию, обеззброїла переможно — зливою поцілунків.

Удаючи сердитого, генерал виплутався з її рук:

— Не підлабузнюйся. Усе одно поїдеш до Параскеви Іванівни. Вона давно на тебе чекає. Та й мені буде спокійніше, поки Шнура не спіймаємо. Збирайся. Відвезу тебе на вокзал.

Муся закопилила губи.

Хотіла щось сказати — не встигла: до кімнати увійшов Аристарх.

Хіба що вухами не пряв, мов кінь з переляку, поглянув на Мусю в нічній сорочці, відвернувся шанобливо:

— Пробачте, панночко, — і до генерала: — Там…

— Ну? — зморщився Гурчик, прикриваючи доньку ковдрою.

Пожувавши повітря і втупившись очима в перський килим, Аристарх видихнув:

— Там… Іполит Вікентійович прийшли. Кажуть, невідкладна справа. Я їх до кабінету завів.

— Що там іще? — пробурмотів Гурчик, підводячись і киваючи Мусі — мовляв, збирайся негайно: рішення прийнято і оскарженню не підлягає.

Уже з порогу вона почула тихий шепіт Аристарха:

— Смертовбивство…

Генерал Гурчик швидко посунув до кабінету.

Муся схопила пеньюар і, на ходу застібаючи ґудзики, вискочила слідом за батьком.

Ну дійсно: справжня нишпорка!

Двері кабінету, на щастя, залишились прочиненими.

Але перед ними, витягнувши шию і вдаючи з себе мармурову статую, стояв Аристарх. Помітивши панночку, зашарівся, але пост не покинув.

Муся показала йому ручкою: мовляв, ад’йо — на кухню! На що вірний лакей, провагавшись зо хвилину, вирішив зреагувати адекватно, а кажучи простіше — ретирувався вбік місця призначення. Сперечатися в цьому домі з панночкою — собі дорожче. Тим паче що хвилин за десять почнеться сніданок і варто було б поглянути, чи задіювати в цьому процесі молодшого лакея Феофіла, а чи обійтися малою (власною) кров’ю.

Змінивши на посту Аристарха, задоволена Муся припала оком до шпарини.

І ось що побачила.

Матвій Іванович стояв біля свого столу, вкритого зеленим сукном, читав якусь депешу. Перед ним переступав з ноги на ногу (через замалий розмір нових модних штиблет) його перший помічник Іполит Вікентійович Калєтніков, а по-Мусьчиному — «прилип-прилипайло».

Стежачи очима за начальником, Іполит намагався доповнити читання своїми коментарями і нервово поглядав на годинник, що цокав на протилежній стіні.

— Мертвий. Уранці покоївка знайшла… Лежав обличчям на клавішах…

— Що? — відірвав погляд від аркушу генерал.

— Так. На клавішах рояля. Обличчям. Кульових або ножових поранень немає. Слідів удару тупими предметами — також.

— А чого ви вирішили, що його вбито?

— Ну… Він здоровий був. Шампанське пив. Шоколад на столі… Чого б йому помирати? На шиї, за свідченням медика, дивний отвір синюшного кольору. Розтин покаже, чи немає в крові хімічних речовин…