В’ячеслав Васильченко - FакіR

– З вами дрімати ніколи… Ні, таки шикарно, що Творцеві спало на думку перехрестити наші шляхи. Відчуваю, що проведений з вами час стане цікавим. І згадуватиму його часто. З приємністю.

– Ну, то як вам моя пропозиція?

– Навіть не знаю, – продовжували звучати в голосі поета грайливі нотки. – А якщо обидва рази ви будете на коні? Так і збанкрутувати недовго. На морозиві. Хто знає, чи не заманеться вам і далі знову й знову битися зі мною об заклад, бачачи, що Фортуна підморгує тільки вам? А, може, ви навіть знаєтесь із надприродними силами?

– У такому разі я б грав у карти й на рулетці, – посміхнувся Лисиця. – Не хвилюйтесь, друже. До банкрутства я вас доводити не збираюсь. Тому цього разу вашою ставкою буде «Ревю заплаканих небес».

Поет змінився на обличчі.

– Звідки ви знаєте?

– Нічого надприродного, – заспокоїв Лисиця, – просто, коли ми збирались, ви діставали з валізи капелюха. І я мимохіть поглянув на ваші речі.

– Фух, – зітхнув з полегшенням поет, – а я вже подумав…

– Ну, то як щодо парі, – тупцював на своєму Богдан.

– Тільки з вами, друже, і – востаннє.

– Берусь стверджувати, що двері мого номера із цифрою «тринадцять».

– А це ми зараз і перевіримо, – потер долоні поет.

Тим часом відпочивальники зникли за прозорими дверима. І лише дві самотні постаті й далі стояли біля валіз, розмовляючи. Збоку здавалося, що в їхньому житті все склалося саме так, як бажалося, і що життя перетворилося на суцільний празький торт. І все у ньому залежало від них. Але ось і вони рушили.

Раптом – цвьох!

Дивний різкий звук, схожий на удар батога, пронизав і повітря, і спокійну розмірену тишу. Богдан відчув, що валізу начебто хитнуло в його бік. Коли ж зупинився і глянув на багаж , здивувався так, немовби угледів щось містично-жахливе. І дивуватись-таки було чого. У валізі стирчала… стріла. Перехідний вид метальної зброї від каменюки до кулі . Стріла, якою однаково майстерно володіли, щоб заподіювати смерть, і древні Богданові пращури, і кочові племена степовиків, і герої історій про індіанців.

– Чудасі-і-ія, – протяг розгублений Богдан, ковтаючи.

– Нічого ж собі! Епізод з вестерна, – додав не менш наполоханий Тейлор, і обидва, наче після команди, звели голови у той бік, звідки, ймовірно, ту стрілу й випущено. Але кущі зберігали спокій. І мовчання.

Лисиця витяг стрілу. На щастя наконечник заліз не надто глибоко – десь ледве більше половини. Богдан зрозумів, чому сталося саме так: стріла влучила якраз туди, де лежав пістолет. Хоч у такий спосіб жорстокий носій смерті зробив добру справу . Зараховано!

Оглянув стрілу. Якісна. «Продукт виробництва». Через усю довжину написано: «Привіт від Ункаса».

– А нею вбити – як раз плюнути, – мовив поет, що теж уважно оглянув «оригінальне привітання» від героя, якого насправді ж не існувало. Але якщо й припустити протилежне, його душа з тих давніх часів прожила вже штук із п’ять життів. Однак стріляти з лука вона все одно не могла. Та й писати на стрілах теж.

– А чи не здається вам, друже, – наче й нічого не сталося, звернувся до поета Богдан, – що це мій перший, хоч і небезпечний, крок до морозива?

– Можливо… – Поет усе ще намагався хоч кого-небудь угледіти серед кущів. Та ось повернувся: – Хоча й шампанське від мене аж ніяк не віддалилось.

Ще раз оглянули стрілу. Нового та нічого не сказала. Роззирнулися. Усе тихо й спокійно. Жодного натяку на «стрільця». Веселенький початок відпочинку…

Лисиця заховав до зіпсованої валізи ну дуже оригінальний «привіт від Ункаса». І «пастухи задніх» рушили до пансіонату.

26 вересня 1993 року, острів Авгі, 15 год. 57 хв.

Гостей розмістили на другому поверсі. Практично в усіх кімнатах.

Одержуючи від елегантного портьє ключ, Лисиця переможно усміхнувся: «апартаменти» позначено цифрою «двісті тринадцять». Другий поверх, тринадцята кімната. Поет змовницьки підморгнув і показав «вікторію». Так одним махом Богдан «надбав» і номер, і поетичну збірку Марка Тейлора. Залишалось дочекатися морозива. З горіхами й шоколадом.

Поетові дістався двісті другий.

Про таємничий постріл, що зіпсував валізу, а якби не пістолет, то й речі гардеробу, домовились поки мовчати.

Примостивши невеликий скарб, Лисиця втомлено впав у «підкову» крісла. Нарешті. Можна трошки розслабитись. Де не взявся й почав налягати сон. Сильним і підступним удавом виповз із-під крісла і враз обвив кількома залізними кільцями. Й не ворухнутись. Богдан не від того, щоб і піддатися. Та в двері як на лихо постукали. І сон мов рукою зняло. Підвівся й роздратовано рушив відчиняти.