В’ячеслав Васильченко - FакіR

– Намагаєтесь бути в курсі? – кивнув на газету незнайомець.

– Так. Інколи. Цікаво, чим інші живуть. Особливо в дорозі. І час даремно не гаєш, і шлях коротшає.

– А я – ні. Хіба що офіційні повідомлення. Решта ж… Сам колись на цих хлібах рисачив . Кухню їхню знаю добре. Наплетуть… Аби тиражі росли. Ну, й гонорари. Горобці стріляні . Казкарів таких ще пошукати…

– Кожному хочеться жити. І на життя кожен заробляє по-різному. Свого розуму не вставиш. Та все ж краще заробляти так, аніж як оті джентльмени, що залишили донечку тутешнього мільйонера без усіх коштовностей. Цієї ночі в готелі «Пергамос». До речі, я теж там ночував. Не надто шикарний, як на мільйонерку, готель.

І Богдан прочитав уголос усе, що читав до цього. Незнайомець теж тепер «у курсі».

– З таким татусем торби на плечі не почепить . Будьте певним. Навіть якщо вкрали геть усе. Купить нове.

– Це хвилює мене найменше, – серйозно мовив Лисиця. – То, врешті, – їхні проблеми. Просто тут є принаймні дві дивні обставини. Перша – чому міс Пенелопа, маючи розкішний дім, ночує у зовсім непримітному готелі. Правда, з іншого боку, це можна ніби й просто пояснити: вирішила провести ніч із красунчиком, заховавшись якнайдалі від чужого ока. Хоча могла й банально посердитись із рідними. Показати гонор. Тут для імпровізацій поле широке. Тому ставимо три крапки. І по-друге. Чому донька мільйонера мала з собою усі коштовності? Сподіваюсь, не для того, щоб ще більше подобатись коханцеві. А може – це всього-на-всього лиш завбачливий тактичний хід у грі на батькових нервах? Хтозна. І знову три крапки. Зупиняюся на них. Далі хай ідуть слідчі. Нагороду ж обіцяють чималеньку.

Незнайомець у сірому костюмі з неприхованою іронією дивився на Богдана. Потім запитав:

– А ви, містере, часом не приватний детектив?

– Ні. Звичайна людина. Рядова. З України. Науковець. Здобуваю ступінь з філології. Богдан Лисиця. Хоча… Називайте мене просто Фокс. Гадаю, вам так буде легше.

– О, дуже приємно, – простягнув правицю незнайомець. – Марк Тейлор. Поет. З Лондона.

– Щиро радий, – мовив Лисиця. – То ми майже колеги… А щодо вашого питання… Бачте, я з дитинства безтямно закоханий в таємниці, загадки, містику. А це пов’язує тебе зі світом детективів. Тому інколи роблю певні висновки з дивних див і загадкових загадок . Правда, до справжніх детективів мені ще дуже далеко. Але мати таке незвичне хобі ніхто не забороняє. До того ж мій друг працює в нашій кримінальній поліції. Деяких штучок навчаюся у нього. В усякому разі, намагаюсь.

– Шкода, – зітхнув поет, – що потреба в людях, які схрещують шпаги зі злочинністю, не відпадає навіть наприкінці двадцятого століття. Шкода, що і в третє тисячоліття ми беремо з собою цю одну з найганебніших людських вад, а не зняли її з себе, як це роблять чемні гості перед дверима в чистий передпокій, залишаючи замащені багнюкою черевики…

– Змушений вас розчарувати, шановний містере Тейлор, – сказав Богдан. – Доки існуватиме людина, доти житимуть з нею жорстокість, жадоба збагачення, мстивість. А тому – й злочинність – один із тяжких гріхів людства. Ота неминуча плаха, на якій воно карається й довго ще буде каратись. А це більше, ніж брудні черевики. Вона, наче шкіра, обтягнула собою людство. І скинути її не так легко. Тому газетярі продовжуватимуть добувати хліб (а може й – тістечка), розповідаючи про чергові злочини. Хоч як не шкода…

– Та-а-ак, – протяг після паузи містер Тейлор, – мабуть, ваша правда. Але облишмо сумне. Попереду – відпочинок. Свіже повітря. Смачна їжа… А розмови на такі теми – явно не допомагають розслабитись. Нашим же коханим тридцяти трильйонам клітин потрібні «рекреаційні процеси».

– Ви сказали, наче біолог.

– Мій шановний містере Фокс… За довге життя я змінив стільки професій, поки дістався заповітної парнаської вершини, що якби мій життєвий шлях перенестти на папір, вийшов би серйозний гросбух , гідний творчої уяви Луї Буссенара або Жуля Верна. Хоча, може, на схилі віку цим і займуся, забившись десь у глухе село. Щоб не заважали. Та, власне, у «Прерію» я і їду, щоб попрацювати над новою поемою. А релакс уже потім. У творчих людей вихідних не буває. І часу на відпочинок завжди бракує. Такими вже їх виліпив Господь. Та що я, власне, торочу. Ви ж фахівець. І все це знаєте не гірше за мене. А може, й краще.

– Чесно кажучи, я теж їду на Авгі не для відпочинку. Ну… у звичному розумінні. Треба прогулятися, змінити оточення, розвіятися після шлюбної катастрофи… Мій шлюб розпався, не почавшись…