В’ячеслав Васильченко - FакіR

– Жартуйте-жартуйте, – усміхнувся Богдан. – Але в жарті жарту небагато.

– Вам не до душі пропозиція? – здивувався Тейлор.

– Чому ж? До душі, – стенув плечима Лисиця. – Навіть до тіла.

– Отож… – закивав поет. – Щоправда, у нашому випадку – все жарт.

– Це точно… Але я знову про екзотику. Хочете парі?

– На яких умовах? – загорівся Тейлор.

– Отже, ви не проти, – зрадів Богдан. – Чудово. – Він прихилився до поета й далі повів майже пошепки: – Берусь стверджувати, що власники пансіонату або індіанці, або полюбляють романи про них. Не хочу називати цей здогад «версією», щоб знову не насмішити.

– Ваша ставка? – Тейлор економив слова.

– Стривайте, – розпалювався Богдан. – Зробімо як джентльмени: я називаю вашу ставку, а ви – мою. Згода?

– Гаразд, – без вагань погодився поет.

– Грандіозно, – зацвів азартом Лисиця. – Але дозвольте маленьку передмову. Річ у тім, що я з дитинства люблю морозиво. Скажу більше: та любов уже переросла в приємну патологію. Особливо ж – із горіхами та шоколадом. Тож ваша ставка – тринадцять порцій морозива.

– Добре. – Поет знову не вагався. – Тільки чому саме тринадцять?

– Знаєте, – задумливо почав Богдан, – не хочу здатись неоригінальним, але це моє найщасливіше число. Дивіться: народився тринадцятого. Шкода, що місяців у році лише дванадцять, а то б тринадцятий обов’язково став би моїм. А так – він лише дванадцятий. Номер мого будинку – тринадцятий, автобусом добираюсь до метро – тринадцятим, номер школи, де я навчався, – теж тринадцятий. Університетська група на першому курсі – відповідно… Треба ще й одружуватися було тринадцятого. Власне, я так і планував, але Реґіна: «чортова дюжина»… «нещасливе число»…

Останні слова війнули сумом. Засочилася кров зі свіжої рани. Знову…

Тейлор наче й не помітив цього перепаду й весело сказав:

– Тоді ваша ставка – дві пляшки шампанського. На вибір.

– Згода. Отже – парі?

– Парі.

Ударивши по руках, узяли валізи й рушили доганяти, бо решта вже підходила під самісінький пансіонат.

Від пірса вгору, до пансіонату, вели зручні сходи з перилами. Ліворуч розкинувся пляж. Праворуч – бухта. Зручно і – благодать. Усе це стає твоїм. Хай і не надовго. Та все одно твоїм. Щоб ти забув про роботу, турботи, проблеми. А згадав про себе. Що ти – людина. І насолоди цього світу теж для тебе. Бери їх. Підставляй усі руки. Аби тільки доніс. І зробив з ними все, що захотів. Бо ти на цей час стаєш володарем себе .

Авгі – не такий і великий. Хоча й не маленький. На просторій рівнині височіє триповерхова будівля «Прерії», оточена буйною рослинністю та сітчастим парканом. На весь цей окультурений «острів в острові» спокійно поглядали монументально-незворушні гори. З першого ж погляду на цю величну картину розумієш, що архітектор спланував усе майстерно. Вдало «поєднав особливості рельєфу з естетикою свого витвору». Та придивись уважніше – і виникає крамольна думка: інакше, навіть при надзвичайному бажанні, зробити просто неможливо.

Лисиця й Тейлор приєдналися до решти, що дисциплінованим гуртом скупчилася біля клумби з трьома пальмами, за якою – скляні двері входу. Очікували портьє. Так зазначено у вимогах. Та й на повітрі це робити приємніше. І корисніше. Для здоров’я.

Коли піднімалися сходами, Богдан автоматично порахував кількість прибулих – дев’ятнадцять. Не багато ж. Та це й добре. Менше галасу. І розвіятись, забутись, загубитись на цьому далекому самотньому острові буде неважко.

Зі скляних дверей з’явився елегантний, класично зодягнений чоловік.

– Дуже прошу мене вибачити, леді та джентльмени, – почав, наче хвилюючись, він, – я гадав, що ви прибудете дещо пізніше, і тому виникла невелика затримка. Ще раз – пробачте. Вважаю, цей невеличкий інцидент пройде для вас непоміченим і стане найбільшою прикрістю за час відпочинку.

Дехто посміхнувся, наче погоджуючись, що все буде саме так. Обличчя інших залишились недоторкано-нейтральними. Їх власники, найімовірніше, усе пропустили повз вуха і мали на думці лише одне – якомога швидше переступити поріг апартаментів, які стануть на кілька тижнів їхньою тимчасовою власністю.

– А зараз, – вів далі розпорядник, – прошу до пансіонату. У холі ви одержите ключі від ваших номерів.

«Такі повинні подобатись жінкам», – подумки резюмував Богдан, дивлячись услід елегантному портьє, а вголос мовив:

– Містере Тейлор, не бажаєте ще одного парі?

Поет ледь помітно підморгнув: