В’ячеслав Васильченко - FакіR

Богдан замовк, гірко посміхнувся й подумав: а може, розповісти все? Адже правильно говорять: поділись горем з ближнім – і тобі залишиться лише його половина. А добра людина завжди допоможе бодай чуйним словом. Розрадить. Та й хто, як не поет, глибоко розуміє людську душу? Але… не розповів. Цю людину знав лише кілька хвилин. Не таке вже й довге знайомство.

– Он як! – чмихнув поет і на мить задумався; після чого психотерапевтично сказав: – А, нічого, друже, то все пусте. Не побивайтеся так… Може, це й на краще. А ви не думали, що то всевладна рука Долі відвернула значно більшу чи навіть і фатальну катастрофу? Зрештою, справжнє руденьке чи біляве щастя ви ще обов’язково зустрінете. Певен.

Богдан розумів незаперечну логіку містера Тейлора. І біль, що знову повернувся серцевим щемом, починав ущухати, розвіюватись, безповоротно відходити в минуле. Далеке. Дуже. В одне з прожитих життів. А може – й не прожитих. Але обов’язково далеких.

Підійшли до ґратчастих перилець і, спочатку Тейлор, а потім Богдан, сперлись обома руками. Перед очима простягалось грандіозне небесно-морське безмежжя, вражаючи заспокійливою силою. У такі хвилини здається, що спиняється нестримний плин часу і все навкруги застигає в чарівній нерухомості. Вершина буття – нерухомість і спокій .

– Геніальна краса, – не втримався містер Тейлор, дивлячись туди, де одна неприборкана стихія переходила в іншу. – Чарівно. Шикарна панорама. Панацея від стресів. Отак би дивився й дивився б, забувши і про час, і про решту. Тільки ти й ця одвічна краса. Перевіряв на собі. Переживання чи й психічний катаклізьм який – умикаю фільми про море. І… Допомагає. Найкращі ліки. Рекомендую.

Лисиця задумливо покивав.

– Відверто кажучи, – почав він, – думав, що охочих відпочити у «Прерії» буде більше, хоч це й останній заїзд. А їх – жменя.

– А мені це подобається, – упевнено проказав Тейлор. – Звик до самотності. Тиші. У мене он і родини немає. Але я нітрохи не шкодую. Поклав життя на вівтар творчості. То хай це вже буде моїм лихом, особистим, а не ще чиїмось… Хоча, може, це й навпаки – зовсім і не лихо, а щастя… – І поет знову мрійливо задивився вдалину.

На палубу піднялася пара. Блондин – десь п’ятдесят з малесеньким хвостиком, спортивний і підтягнутий – і жінка-шатенка (п’ятий десяток посередині, ще не розгубила не таку вже й давню красу і юні іскри в очах). Одягнуті просто й практично. Стали окремо. Відгородилися від усіх. Вдихали-пили морський вітер. Удивлялися в магічну далечінь і ледь чутно перешіптувалися. Жили своїм життям. На те, що поруч, – жодної уваги. Створили свою планету. Окрему. Недосяжну. Приручили одне одного. Навічно. Чи на життя. І тепер «відповідають за того, кого приручили». Усе – як книжка пише. Отака ідилія. Вигляд з боку. А що ж там насправді – навіть вони не скажуть. Бо чи не знають, чи не захочуть. Та й не важливо це. Головне – їм удвох добре. А решта – міжпланетний простір …

Прониклива картинка. Болюча. І Лисицю знову відкинуло додому. Знову ті жахливі видіння… Те отруєне зрадою марення… Регіна… Фата на її чарівній голівці… Модний костюм на ньому… Вони піднімаються сходами… Сигнал автомобіля… Господи, навіщо? Навіщо так боляче? Навіщо так жорстоко? Навіщо в самісіньке серце?? Навіщо саме йому???

Тонко зацокали підбори. Повернувшись, Богдан помітив, як з трапика виростає молода тонка жінка в темно-синьому приталеному жакеті, фіолетовій спідниці, чорних черевиках на високих підборах. У руці – сумочка, теж чорна, на яку сів вишитий метелик, розкинувши крильця темних кольорів. Стильна й приваблива. Струнка. Енергетична. Поставлена, упевнена хода. Красуня з модного журналу. На менше вона не погодиться. І спробуй хоч щось запереч.

Коли жінка наблизилась, на неї звернув увагу вже й поет. «Манекенниця» мала довгу шию та кирпатий носик. Але це не заважало їй лишатися красунею. В макіяжі проглядалася вправна рука.

– Вітаю, джентльмени, – мовила вона. – Даруйте зухвалу нетактовність, але моє кляте хобі часто заганяє мене в незручне становище. Річ у тому, що я збираю автографи знаменитостей. Уже маю серйозну колекцію… Мені здається, що ви, містере (вона дивилася на Богдана), – кіноактор. Вас я наче бачила в одній з нових англійських мелодрам. Станете відомим – продам автограф на «Сотбіс».

– Шкодую, чарівна міс, – але побачивши у жінки обручку, Лисиця виправився: – Е-е-е… місіс, та доведеться вас розчарувати. Я такий далекий від кіномистецтва, як від нашого катера півострів Юкатан.