В’ячеслав Васильченко - Gaudeamus виконаний смертю

Рушили до паркінгу. Там їх чекав, виблискуючи на сонці сліпучо-лакованими боками, новенький «Сітроен-Пікассо» кольору «срібний металік».

– Ого, красень, – не втримався Богдан, пускаючи слину . Перед новою цікавою роботою, захоплюючим футбольним матчем, красивою жінкою і новим автомобілем Богдан завжди відчував сильне душевне тремтіння. Цього разу сталося так само.

– Подобається? – запишався задоволений Антуан. – Я сам від нього чуманію . А права ти з собою, часом, не прихопив?

– Н-і-і-і, – аж присів Богдан, – але ж ти нічого не казав…

Лисицю наче з-під каналізаційного люка дістали. Такий шанс «подавить на газ» проґавив.

– Хотів зробити сюрприз, – з образою в голосі почав виправдовуватися Антуан. – Приємний. Не вийшло. Дав маху. Вибачай.

– Облиш, пусте, – звільнився від ситуації Богдан, – дрібниці. Усе ще попереду. У сорок років життя тільки починається. Повір!

– Це точно, – напустив на себе серйозність Антуан. – Ви, мсьє професор, говоріть повільніше. Я записуватиму. Такими «перлинами» розкидаєтесь.

– Не заморочуйтесь, юначе, – підіграв Богдан, – зараз готується до друку стотомник моїх мудрих висловів. Має назву «Як завжди в десятку». Обов’язково подарую декілька томів. На вибір. Збагачуйтеся духовно. Підносьтесь морально. Ростіть інтелектуально. Це вам під силу. Я безмежно вірю у ваше велике майбутнє! Працюйте!

Богдан прибрав позу античного оратора, дивлячись у вічність. Але не витримав і засміявся. Мсьє Робер підтримав.

– Гаразд, нам уже час – пірнув до зручного салону Антуан. Богдан зробив те ж саме.

Уже в машині мсьє Робер додав:

– А роботи в нас і справді багато.

– Як завжди, – закивав Богдан. – І тут уже нічого не виправити.

Автомобіль плавно рушив і попрямував у бік Парижа. Цю дорогу його водій знав як свої п’ять пальців. І проїхати нею міг навіть із зав’язаними очима.

Дорогою Богдан крутив головою на всі боки, неначе хотів випити ненаситними очима всю витонченість і неповторність старовинного, та водночас і молодого міста. Так. Йому пощастило значно більше, ніж його прославленій землячці, Анні Ярославні, доньці Ярослава Мудрого, що вийшла заміж за французького короля Генріха І й переїхала до Парижа. Той порівняно недавно став столицею франкської держави й особливого блиску ще не мав [6] 360 р. н. е. колонія Лютеція, заснована Юлієм Цезарем на місці спаленого галлами поселення, стала називатися Париж («місто паризіїв»; паризії – плем’я кельтів). . Інша річ сьогодні. Куди не кинь оком – скрізь побачиш і відчуєш застигле дихання величної французької історії.

Зараз же місто продовжувало жити й рухатися разом зі Всесвітом. Вечір невідворотно насідав на, здавалося б, утомлений від чергового турботливого дня Париж. Але казкове місто Лисициної мрії, відчуваючи силу й підтримку закоханих у нього людей, і не збиралося піддаватися владі цього безцеремонного «агресора». У його зосередженому вигляді не було й натяку на втому. Навпаки. Він, ніби відчувши появу другого дихання, зібрався й далі не спати, але тільки вже в іншому – нічному – режимі. І так завжди. Він же місто!

Готель «Принц Альбер Опера», біля якого зупинився жвавий сріблястий «мустанг», розташовувався на вулиці Прованс, 89.

– Приїхали, – сказав мсьє Робер і заглушив двигун.

– Чудово, – підморгнув Лисиця.

Обидва вийшли. Богдан огледівся й пішов до багажника. Антуан, трохи розім’явшись, став поруч. Лисиця дістав сумку. Антуан спробував зачинити дверцята. Вийшло з другого разу.

– Добрий вечір, мсьє Робер, – несподівано почулося від підтягнутого, ще моложавого чоловіка «під п’ятдесят».

Він якраз виходив з готелю. Це був типовий європеєць. У всіх його рухах відчувалася левова сила, свобода і впевненість. Богдан подумав, що незнайомець мав здоров’я тридцятирічного. А може – іще молодшого. Такими легкими й енергійними були його рухи. І горам бажано не траплятися на його шляху. Та й дубам теж.

– Наш колега? – висловив здогад, головою вказавши на Лисицю.

– Угадали. – Антуан і далі перебував у доброму гуморі. – Це професор Богдан Лисиця. З України. І за сумісництвом, на півставки, – мій давній приятель.

– Професор Мертрен, Алжирський університет, – відрекомендувався незнайомець і після усмішки простягнув Богданові правицю. («Лівша», – автоматично відзначив про себе Лисиця, побачивши годинника на правій руці. Знову запрацювала одна з небагатьох поганих звичок. Її ніяк не міг викоренити. Як не старався. Що не робив. А віз і нині там. Коли бачив незвичне, свідомість відразу ж фіксувала цей «феномен незначного маштабу»).