В’ячеслав Васильченко - Gaudeamus виконаний смертю

Для Богдана Париж – це насамперед місто поетів. Бо, як відомо, поети народжуються в провінції, а помирають тут, у Парижі (як справедливо помічено!). Так що Париж подобався Лисиці не тому, що там живе Мілен Фармер [4] Мілен Фармер – популярна французька співачка, актриса й поетеса. Народилася 12 вересня 1961 в Канаді. Справжнє ім’я – Мілен Готьє. Прізвище Фармер для псевдоніма взяла на честь улюбленої актриси – Френсіс Фармер. Мілен Фармер належить до числа найвідоміших і найпопулярніших європейських співачок у світі. Світової популярності вона змогла досягти, не вдаючись до виконання своїх творів англійською мовою. Концерти співачки вважаються одними з найяскравіших і найскладніших щодо техніки оформлення та декорацій. . Хоча… І тому – теж.

Але не лише це величезне бажання відвідати Париж привело професора КНУ імені Тараса Шевченка Богдана Лисицю в це казкове місто. Він банально приїхав на конференцію «Художній текст: прийоми і засоби формування індивідуально-авторського стилю». Міжнародну. Її проводив давній приятель Лисиці, професор Нової Сорбонни Антуан Робер. Конференцію присвячено сімдесятиріччю з дня народження Патріка Беккереля – відомого французького літературознавця, фольклориста й письменника, лауреата великої кількості усіляких нагород і премій (у тому числі – й Гонкурівської [5] Гонкурівська премія (фр. Prix Goncourt) – найпрестижніша французька літературна премія, що присуджується за кращий роман. Названа на честь французьких письменників-натуралістів Жуля де Гонкура й Едмона де Гонкура. Перша Гонкурівська премія вручена 21 грудня 1903 і з тих пір вручається щорічно. Присудження цієї премії відбувається за результатами голосування членів Академії Гонкурів, до якої входять десять найвідоміших письменників Франції, на спеціальній вечері в паризькому ресторані «Друан». За розміром Гонкурівська премія символічна (сьогодні – це десять євро). Водночас отримання її, як правило, значно збільшує продажі роману, відзначеного нею, і вводить його автора в перші ешелони французької літератури. Члени Гонкурівської Академії отримують також символічну плату (60 франків на рік). Кожен з них має право тільки одного голосу, який дозволяється віддати тільки за один роман. І лише президент Академії таких голосів має два. Згідно зі статутом, отримання Гонкурівської премії можливе тільки раз у житті. Але історії відомий прецедент, коли письменник Ромен Гарі зумів зробити це двічі. Вперше він удостоївся премії 1956 року. Але через 19 років, використавши літературну містифікацію, він знову став лауреатом Гонкурівської премії, але вже під ім’ям Еміля Ажара. Обман розкрили вже після присудження премії. ), автора роману «Серце під мантією», що різко став популярним за останніх майже два роки. Рукопис Антуан виявив, коли вивчав особистий архів мсьє Беккереля, свого вчителя, після смерті вдови метра, яка нікого не підпускала до чоловікових матеріалів аж до своїх останніх днів (сама вдова «пішла» близько чотирьох ріків тому). Взагалі ж, мсьє Робер зробив дуже багато для популяризації наукової спадщини й літературної творчості Маестро. Він також створив фонд його імені, на чолі якого перебуває й дотепер. Саме цей фонд і взяв на себе значну частину витрат, пов’язаних з участю Богдана в конференції.

А познайомилися тепер уже давні друзі близько п’ятнадцяти років тому, коли Богдан, зацікавившись проблемами роботи з особистими архівами письменників, вирішив зв’язатися з автором статті на потрібну тему, яку надибав у журналі «Всесвітнє літературознавство й фольклористика». І француз відповів. Відповів детально, з душею й цікавістю до колеги з далекої України. Відтоді й дружили вони (парижанин Антуан Робер і киянин Богдан Лисиця). В основному, епістолярно, звичайно. Але бували й зустрічі. Вісім років тому вони вперше зустрілися на конференції в МДУ імені Ломоносова. Потім було декілька візитів Робера до Києва. А тепер – ось Франція, Париж для Лисиці. Як усе складеться тут, на чужій землі? Удома й стіни допомагають, а на чужому полі ? А… Відкиньмо забобони! Двадцять перше століття за вікном. У сучасних богів – сучасні імена: Windows, Internet. І сучасна людина повністю під їхньою могутньою владою. Амінь. Тобто ОК (мишкою: клац!).

Антуан зустрів Богдана, як і домовлялися, біля виходу. Мсьє Робер мав сорок три роки, був трохи вищим за середній зріст, середньої статури й ваги. Про радісний настрій семафорила відкрита усмішка, що ховалася за чорною густою бородою та іскрилася добром і теплотою. Усмішка людини, яка ніколи не тримала і не триматиме камінь за пазухою. З однієї простої причини: вона просто не вміє цього робити і, напевно, ніколи не замислювалася, для чого це потрібно. Та й не могла ця усмішка бути іншою. Адже Антуан зустрів давнього друга. А ця дружба – із серії «справжня» й «чоловіча».