В’ячеслав Васильченко - Gaudeamus виконаний смертю

Богдан Лисиця – звичайний університетський професор. Утім, очевидно, кожен «учений муж» (чи й «жона») не бувають звичайними та однаковими. Бо сама наука й навчання цій науці інших завжди програмують несхожість, оригінальність, неповторність кожного, хто цим займається.

Його стихією була, є і буде філологія. У минулому недовчений юрист, який залишив служіння Феміді на другому курсі, він «дезертирував» на романо-германський. Тут відчув упевненість. Одержав справжню душевну рівновагу й надзвичайну легкість від того, чим пощастило займатися. Опинився, одне слово, у своїх санях . На своїй планеті. Яку дбайливо підготувала «Знаємо-Чия-Рука». І закинула його туди.

Лисицю вабило тут усе. І знайомство із завжди мудрим і точним у своїх характеристиках фольклором. І монументальний спокій античних служителів муз. І змога бачити мову зсередини. І віртуозне вміння користуватися нею, як користується глиною досвідчений та вмілий гончар, у руках якого вона стає лагідною і слухняною. І проникнення через вивчення мов інших народів до їхньої ментальності…

Але, Господи, як давно це було! Ого-го, як давно! Потім багато чого ще відбулося, багато чого не відбулося і вже не відбудеться ніколи. Потім була робота на кафедрі, аспірантура, захист кандидатської, те ж саме і з докторською, звання професора. Відпочивати ніколи! Але цьому Лисиця тільки радів. Бо ніхто не забороняв знаходити в роботі нескінченні шанси для самореалізації. А цього Богданові тільки й треба. Інакше життя – не цікаве. А в нецікавому житті й жити нецікаво.

Гортаючи в дорозі свіжу пресу, у «Фокусі» натрапив на цікавий матеріал. Всезнайки-носомрийки (вони ж – «американські вчені»), які знічев’я постійно відкривають усе нові грані homo sapiens , дійшли висновку, що знання «хоч би ще однієї мови» позитивно впливає на сексуальність такого «поліглота». Різко підвищуючи її. А це, виявляється, автоматично (з величезним знаком «+») впливає й на решту сфер людського життя. Кар’єру (легше здобути високооплачувану роботу). І – особисте життя (простіше знайти пару, завести більше дітей). Тобто: щастя й добробут людини практично цілком залежать від знання нею кількох мов. Богдан досконало володів англійською і французькою. Тому міг бути абсолютно спокійним. І кар’єра, й особисте життя його були «у повному порядку». За роботою, в яку він пішов з головою, йому ніколи було подумати про «родинне гніздечко». Завжди переносив «на потім». Утім, зараз, у свої сорок один, він мав абсолютну певність, що ще не перетворився на «допотопного манускрипта», який годиться лише для вивчення «на його матеріалі особливостей попередніх епох». Хоча… Родина – це обов’язки й відповідальність. Обов’язковим і відповідальним Богдан міг залишатися перед чужими. Опинитися ж у такій ситуації перед рідними – боявся. Тому й тягнув. Тому й одинакував. Тому відсутність родини для Богдана свідчила про «повний порядок в особистому житті». Де його родиною стала робота. А її завжди виникало дуже й дуже багато. Вона, ніби багатоголовий дракон, пожирала його до останнього ґудзика. А завтра, голодна й незадоволена, виникала знову…

І ось тепер в його житті виник Париж. Виник несподівано. Без натяків і «знаків згори». Хоча все свідоме життя Богдан таємно і десь навіть безнадійно плекав цю одну з найпотаємніших і бажаніших мрій – побачити це місто. Походити його казковими вулицями. Подивитися на його безтурботних насельників. Доторкнутися до нього і вдихнути його чарівне повітря. Таємно Богдан вірив, що це коли-небудь та й станеться. І ось це нарешті таки сталося.

Париж уявлявся професорові далекою і незвіданою планетою, на якій панує всього лиш один-єдиний закон – «закон уселюдського творення». І Лисиці хотілося пожити за цим законом. Хай і недовго. Хай і в тимчасовій незатишній келії. Незручній і темній. Хай і монахом-відлюдником-анахоретом . Але – пожити. Щоб стати одним з них. Одним з цих обраних. Адже ж недаремно їх оселили в Парижі. Чимось же вони особливі. Мають якісь заслуги перед Найголовнішим. Інакше б вони жили у Вапнярці…

Париж вабив. Вабив легендарністю та казковістю. Ах… Як же все-таки багато красивих історій пов’язані з цим містом. У них він майже завжди – синонім до слова «рай». Ну, а в раю – і люди не прості. Це помітив ще Анатоль Франс. І Лисиця вивчив його слова напам’ять. Завчив, як пароль. Щоб сказати, коли опиниться в омріяному місті: «Мені здається, не можна бути зовсім звичайною людиною, якщо ти виріс на набережних Парижа, проти Лувра і Тюїльрі, біля палацу Мазаріні, на березі славної Сени, що несе свої води між веж і шпилів старого Парижа. Окрім книг, тут є й дерева, і тут проходять жінки – значить, це найпрекрасніше місце у світі».