В’ячеслав Васильченко - Gaudeamus виконаний смертю

Сильніше стиснув руків’я кинджала, ніби відганяючи сон, що неподільно панував навкруги. І водночас – нагадуючи про велику місію. Головну частину ритуалу. «Qui seminat mala, metet mala». «Хто сіє зло, той пожинає зло». І щоб воно не приносило врожаю, його не треба сіяти. Ось така нескладна істина. І сіяльника треба зупинити.

У лівій руці тримав ритуального персня. «Qui seminat mala, metet mala». Зараз. Зараз усе відбудеться…

Уранці герцог Наваррський довго не виходив зі спальні. Стурбовані домочадці та слуги почали ломитися в замкнуті двері. Коли ж відчинили, побачили його з кинджалом у грудях. І – ритуальним перснем на лівій руці. «Qui seminat mala, metet mala». «Хто сіє зло, той пожинає зло». Усе. Ритуал виконано. Як це й бувало раніше. Орден знову показав свою силу й рішучість. Упоперек дороги йому не ставай. І так буде завж…»

Книжка вислизнула з рук і бухнулась на підлогу. Цей гучний звук змусив Лисицю повернутися з екскурсії, що тільки-но майже почалася, до солодкої Країни Сновидінь.

– Стоп-стоп-стоп, шановний пане професоре, ще рано, – почав накручувати себе Богдан. – Не все ще приготовано до завтра. Чи краще встати раніше й закінчити все зранку?»

Ця думка мала всі шанси перемогти на кастингу професорових планів. Вона нагадувала «відшліфовану» ідеальну красуню з глянсового журналу. Відфотошоплену в усіх місцях цукерочку . І цій могутній спокусі Лисиця особливо й не опирався.

– А, – махнув, одразу ставлячи «відмінно» ранковому варіанту. – Дасть Бог ранок, дасть Бог розум. А з ними веселіше. З обома.

Позначив закладкою потрібну сторінку. Завів телефона на сьому. Зарився до м’якої ковдри і без роздумів гайнув назустріч жаданому солодкому карнавалу. Там на нього вже давно чекали.

Незнайомець у білій ексклавині [1] Ексклавина – білий лляний або полотняний лицарський плащ із символами ордену на грудях і спині. увійшов до номера та квапливо замкнув двері. Повернувши ключа двічі. Так надійніше. Хотів зробити це і втретє, але замок такою технологічною вишуканістю хвастонути не зміг. Не на того нарвався. Зі знаком мінус…

Незнайомцеві здавалося, що, зникнувши за дверима, він утік від усього світу. Той постійно підглядав за ним численними очима-невидимками, намагаючись вивідати, що ж він там, у чужому житлі, робить. З плечей немов вантаж тяжкий упав. Слава Богу, все минуло вдало. Як і планував. І лише тепер можна розслабитися. Тепер він – «удома». За надійними дверима. За надійними стінами. Утік. Заховався. Щез. Таке не раз бувало в житті. Можна, нарешті, згадати, що ти – людина. А не робот. Який механічно виконує передбачене програмою . У цій білій ексклавині, під відлогою [2] Відлога – частина верхнього одягу для захисту голови в негоду; коли немає потреби, її відкидають за спину; каптур. якої ховалося його обличчя в балаклаві, він точнісінько нагадував когось із запрошених акторів, переодягнутих монахами-лицарями. Ті настовбурченими жирафами ковтали останні режисерові вказівки, репетирували разом, відпрацьовували ролі кожен окремо. Метушилися. Готувались до костюмованого шоу. Воно відбудеться завтра після відкриття конференції в Новій Сорбонні [3] Сорбонна – найстаріший європейський виш. Виступає символом класичної європейської освіти. Початок йому було покладено заснуванням у Парижі 1273 р. колежу для підготовки вищого духовенства монахом-домініканцем Робером де Сорбоном (1201–1274 рр.), духівником короля Людовика IX. З середини ХVII ст. після об’єднання колежу з Паризьким університетом їх назви стали ототожнюватися. Сьогоднішню Сорбонну складають чотири університети: Париж I – Пантеон-Сорбонна, Париж III – Нова Сорбонна, Париж IV – Париж-Сорбонна і Париж V – Університет ім. Рене Декарта. Виділення в окремі університети старовинних факультетів відбулося в 1970-71 роках. Кожен університет має юридичну автономію. В історичній будівлі Сорбонни ці університети розташовуються лише частково. Так, Нова Сорбонна має там всього кілька офісів, а її навчальні корпуси розташовані по всьому Латинському кварталу. Нова Сорбонна (Університет Paris III) характеризується яскраво вираженою гуманітарною спрямованістю. 20 тис. студентів гризуть тут граніт науки на таких факультетах: а) французької та латинської мов і літератури; б) загального та прикладного мовознавства і фонетики; в) загального та порівняльного літературознавства; г) викладання французької мови як іноземної, німецької мови, англомовного світу, іспаністики і країн Латинської Америки; ґ) країнознавства Італії й Румунії, сходознавства та арабістики; д) театрознавства, кінознавства і засобів масової комунікації. При університеті діють два спеціалізованих навчальних заклади: Інститут країн Латинської Америки і Вища школа перекладачів. . А тут, у готельному холі, проводили останню репетицію. І саме тому він у такому наряді – артист артистом . Цей хід ретельно, з шаховою точністю, продуманий. До дрібниць. До найменших несподіванок і можливих вивертів. Як і весь величезний план. За яким кожну фігуру на цій складній шахівниці він свого часу поб’є. Кожному поставить мат … Скільки разів за життя він грав у шахи. Скільки разів вигравав. І ніколи раніше не міг подумати, що доведеться розігрувати щось подібне до шахової партії в житті. Там, на війні, все значно простіше й легше. Он він ворог – бери та стріляй. А тут… Хоча життя ж – річ непередбачувана. І стократ складніша за найвіртуознішу шахову партію. Тому й можливе все. Навіть найнеймовірніші перетворення. Хіба він міг коли-небудь подумати, що сидітиме, воюватиме, командуватиме людьми, вбиватиме… Особливо останнє… Ні. Таке йому, вихованому «маминому синочку», хронічному відмінникові зі зразковою поведінкою, ніколи не спадало на думку. Надто ж – коли був маленьким, коли ріс, оточений любов’ю й турботами батьків. «Пестити й плекати» – ось їхній мовчазний «девіз»… Коли мріяв про доросле життя, де він – обов’язково шанована людина. Успішна. І неодмінно – знаменита. Яка посуне на крок уперед національну науку й культуру. Адже вже в дитинстві відчував могутню творчу силу. Талант, що рвався на волю. До перемог і відкриттів. Що змітав на шляху всі можливі та й неможливі перешкоди… Та життя вирішило інакше. Змусило вбивати, часто безжально. Безпідставно. Перетворивши на бездушний смертоносний механізм. Ампутувало ніжну чуйну душу. Зробило професіоналом. Тренованим бойовим псом. А саме вбивство – незмінним ремеслом. Де він досяг такої досконалості. Таких неперевершених результатів… Невже його прекрасна й свята мати народжувала його для цього? Невже всі численні таланти даровані Господом для вбивства? Чи міг він стати кимось іншим? Міг відмахнутися від цього жахливого ремесла? Хтозна… Зараз про це важко судити. Минуле заніміло. Скам’яніло. Застигло. Як досвідчений вуличний мім… Напевно, міг. Напевно, повинен був підставити ліву щоку після того, як жорстоко вдарили по правій. Але не зробив цього. Замість шляху християнського прощення та смирення обрав іншу стезю. Чи, швидше, це попереднє життя обрало її для нього? По суті, це все уже не має жодного значення… Зате пощастило таки здійснити давню мрію. Він став професором. Нехай під чужим ім’ям. Нехай не надовго, а лише на кілька днів. Та все одно. Він це зробив. І отримав невимовне задоволення. Хоча міг стати й справжнім професором. Успішним. Відомим і шанованим. Усе до цього йшло. Якби… Якби не зла воля злих людей. Яка чорним шулікою накинулася на білу лебідку його молодого життя, що так чудово починалося…