В’ячеслав Васильченко - Притулок для прудкого біса

– Невже професіонал? – награно здивувався Трев, що розкидав через трубку нічим і ніким не зіпсований добрий гумор. Поки не зіпсований.

– І тим більше – не професіонал, – твердіше заговорив Богдан, не поділяючи полковників мажор.

– Доведеться стати, – мугикнув приставучий Трев. – Якщо не дуже зайнятий, чухрай до мене.

– А що сталося? – поцікавився Лисиця, не бажаючи відриватись від писанини.

– Нічого особливого. Приїжджай закохуватися в кросворди. – Незворушний Трев розлучатися з добрим гумором явно не збирався.

– Знаєш, Євгенчику, жартувати ніколи. А якщо хочеш похмелитися, то я тобі не партнер. – У голосі Богдана додалось категоричності.

– Мені теж. А щодо того, то я – уже, – зашепотів середньовічний змовник.

– Що ніколи – не схоже, – усе так же холодно мовив Богдан.

– Гаразд. Не ображайся, – почав відступати Трев. – Тут у мене в кабінеті Андрій Григорович Никонов. У нього є дещо цікаве. Так що стартуй: десять хвилин на макіяж і двадцять на дорогу.

– Помнож усе на два й додай шістнадцять, – запропонував Лисиця «альтернативний» варіант.

– Зачекай. Десь був калькулятор. Бо такі розрахунки не для міліцейської голови… – Трев продовжував жартувати, заражаючи цим і Лисицю. – Це багато, Богдане… Добре, за сорок хвилин радий буду бачити.

– Чергового не забудь попередити, щоб не було, як учора.

– Обов’язково… Тобто – не буде. Гаразд, рушай з низького старту. В темпі. Чекаю.

«Так. Машину брати не хочеться… Та й снігом уся закидана. Поки відкопаєш, поки прогрієш, запізнишся однозначно, – почав накидати план. – На 438-ій маршрутці й зручніше, і швидше».

Творчість знову відкладалась до кращих часів (хоча, куди вже краще?). Розчаровано плямкнувши, почав швидко збиратися. Так, поголитися. Процес рятування розумно-вродливого фейса (жарт) від густої набридливої щетини відверто не любив. Сама думка про подразнення на шиї вже зводила захисний вал страху, упоратися з яким під силу тільки непереможному «треба!» . Одягтися. Тут усе навпаки. Прикрашання тіла симпатичним «шматтям» виносило одразу на сьоме небо. Бо краса, помножена на красу, давала в результаті саму досконалість (знову жарт).

І вже після всього цього – вперед!

Маршрутку чекав недовго (пощастило). До зупинки причалив тезко – чудо корейської автомобілебудівної думки жовтого кольору. Зібране в Україні. Такий дивний збіг імені людини й назви автобуса Лисиці подобався не дуже. І хоча історії про вибір саме цього слова не знав, гадав, що залізяку можна наректи й вишуканіше.

Мабуть, відчуваючи ворожість до назви й до себе з боку цього напарфумленого чепуруна, автобус єхидно засичав – дверима, – але Богдана таки впустив (прибуток – понад усе!).

Маршрутка напівпорожня (якщо повною вважати завантажену під саму стелю, де пасажири заздрять оселедцям у бочці). Але Вищі Сили пішли далі: салон мав кілька вільних місць. Узагалі, в транспорті Богдан ніколи не сідав. Залишав цей привілей для інших. Та сьогодні вирішив скористатись і сам. Опинився поруч із чоловіком років після шістдесяти, що тримав перед собою невелику газету. Зрозуміло. Випадковий сусіда зосереджено розгадує кросворд. Це заняття поглинуло його цілком. Богданові навіть здалося, що той перебував у іншому, паралельному, світі, створеному відразу на очах у всіх «з матеріалу замовника», де почувався затишно й комфортно і де мав статус беззастережного володаря. Можливо, людське щастя саме таке? І ми, ненадовго потрапляючи сюди, підживившись його енергією, забуваємо про все, тому що все перестає для нас існувати через нашу енергетичну наповненість, і на мить прирівнюємося до богів, бо цей стан має однозначно божественне походження. Але трапляється так нечасто. Жорстока реальність пильно стежить, щоб життя медом не здавалось .

Кинув оком на кросворд. Багато клітин заповнені. Причому правильно: «кадриль» («танець, що виконується чотирма парами»), «екстрадиція» («видача іноземній державі особи, що нарушила закони цієї держави»), «кордебалет» («частина балетної трупи, що виконує масові й групові танці»), «маестро» («почесна назва видатних діячів у різних областях мистецтва»). Багато серед решти слів із загадок теж перетворилися на відгадки. Однак деяким графам пощастило менше. Богдан непомітно теж перестрибнув до паралельного світу, утупившись в газету. За кілька хвилин уже міг уписати майже всі відповіді. («У християнській релігії – назва ідола, що персоніфікував користолюбство, спрагу наживи, ненаситність» – «мамона»; «у деяких країнах Західної Європи в часи середньовіччя мандрівні актори, співаки-розповідачі – автори й виконавці сатиричних, переважно антиклерикальних пісень і спектаклів» – «ваганти»; «картонна рамка для портрета, гравюри або спеціальний шматок картону для наклеювання їх» – «паспарту»; «стала думка про кого-небудь» – «реноме»; «музично-хореографічна композиція з декількох танців, об’єднаних однією темою» – «сюїта»; «піаніст, що грав на танцювальних вечорах, ілюстрував музикою німі кінофільми» – «тапер»…).