В’ячеслав Васильченко - Притулок для прудкого біса

– Добре, – твердо зрівноважив ситуацію Богдан. – Я зачекаю. Якщо, звичайно, Євген Миколайович нікуди не поїхав.

Коментар ображав. Але «ідеальний міліціонер» на цей штурхан, що обов’язково зачепив би «міліціонера неідеального», не звернув жодної уваги. Тому Лисицині слова тихо розбилися об мовчазну незламність стін, облагороджених дбайливою рукою районних спонсорів-бізнесменів, нагадавши пляшку «Шампанського» після контакту з обшивкою круїзного лайнера, щойно спущеного зі стапелів. Сам же «ідеальний міліціонер» починав викликати в Богдана серйозні підозри. Цей абсолютно не схожий на раніше бачених правоохоронців. А може, він – кіборг-міліціонер? Робомент якийсь? Результат творчих пошуків міліцейських кулібіних ? І зараз проходить випробування?

Відігнавши думки чимдалі, узявся вивчати інформаційний стенд. Зупинився на рубриці «Увага: розшук». Виявляється, у районі діяв небезпечний рецидивіст. Долинський Олександр Петрович утік з в’язниці і тепер ніс загрозу спокою громадян. «Треба ж, – подумав усміхнувшись. – Звати, як нашого проректора з економічних питань. Цікаво як буває: живуть двоє людей з абсолютно однаковими «назвами», але абсолютно різними долями. Комп’ютерна версія фото нагадувала скоріше голову якого-небудь пітекантропа або в найкращому разі неандертальця . І несказанно потішила б скоріше антрополога, ніж привернула увагу звичайного законослухняного громадянина. Хоча…

Від дверей, що вели до двору, почувся шурхіт, потім стукіт, після чого обидві стулки розчинили. Перед Лисицею постав утомлений сержант. «Дідусь Макаров», очікуючи смертоносної участі в захисті правопорядку, відтягував напоясну кобуру донизу. Наблизившись, сержант чи то суворо попросив, чи то м’яко наказав:

– Попрошу залишити приміщення.

Богдан підкорився. Та й які варіанти? Зачинивши за собою вхідні двері, знову потрапив в обійми морозного вечора. Але крізь скло бачив, що відбувалося в холі. У супроводі ще двох озброєних автоматами сержантів (у міліції сержанти, напевно, становлять добру половину особового складу: на кожних десять побачених міліціонерів п’ять (і нітрохи не менше) – незмінно вони) з наручниками за спиною з’явився натурник для шедеврів комп’ютера-криміналіста. Пан Долинський. Як незабутній Голохвастов – «собственною персоною» . Не проректор, звичайно. Тепер, коли узрів його наживо, заповажав комп’ютера. Натурник, здавалося, минувши кілька щаблів еволюції homo sapiens, перенісся сюди з далекої Пітекантропії-Неандерталії . А може, він просто про них не знав? Але це нічого не змінювало.

Пійманого повели на другий поверх.

«Дотримуйтеся черги!» – ледь не крикнув услід сумній процесії. Гарантії, що пан Долинский теж поспішав у гості до Кодаковського, не мав. Хоча цю зустріч, судячи з пожовтілого паперу оголошення, давно та з нетерпінням чекали. «Органи» – так точно.

Ледь чутно зайшов до будівлі. Тим часом «ідеальний міліціонер» старанно доводив, що з висновками про чудеса емвеесної спецтехнічної науки Богдан поспішив на кілька сторіч. Лейтенант натхненно прочищав носа. Як звичайна людина. Програмуючи менторобота , навряд чи завантажили б йому «носодлубальну» програму.

– Проходьте на другий поверх. 208-й кабінет, – по-іваносусанінськи повідомило технічне розчарування, миттєво перервавши «творчий» процес, – Євген Миколайович уже чекає.

Подякувавши цьому симпатичному офіцерові, почав крок за кроком повторювати шлях рецидивіста. Не в житті, зрозуміло. На сходах. Однак кожний крок виходив важким. І – неприємним. Здавалося, наче повільно й обережно рухався по коліно в жахливій болотній каламуті, що загрожувала будь-якої миті безвісти поглинути. Невидимий, але відчутний шлейф негативної енергії ще не встиг випаруватися після конвою.

Полковник Кодаковський незмінно значився в старих приятелях Лисиці. Колись разом ламали зуби об науковий граніт в одній групі на юридичному. Але потім (у Долі свої плани) розійшлися в професійних пристрастях. Однак приятельські стосунки зберегли на довгі-довгі роки. Лисиця перевівся на романо-германський, а Кодаковський, одержавши жадану «ксиву» юриста, пов’язав життя з міліцією, віддавши їй кращі роки, здоров’я й кілька мільярдів навічно втрачених нервових клітин. Утім, щодо кращих років можна було б посперечатися. Як стверджується в книзі «Друга молодість Аполлона», недавно прочитаній Богданом, у чоловіків справжнє життя (а відповідно – й ці самі «кращі роки») починається саме після сорока. Кодаковському сорок два. Якщо вірити книзі, полковник перебував саме на старті «кращих років». Але найправдивіше про це міг розповісти тільки він сам. Хоча чистісінькою правдою могло б виявитися й те, що цю книжку написав саме чоловік, саме за сорок, для заспокоєння душі. А також – із таємною надією, що «краще, звичайно, попереду». Бо нічого яскравого до сорока в його сірому й безперспективному житті, всупереч численним сподіванням, так і не сталося.