В’ячеслав Васильченко - Притулок для прудкого біса

Сьогодні, як, втім, і завжди, усе йтиме за планом. Так він звик. І значить – так буде завжди. В усякому разі – дуже довго. Це стало законом. Своєрідним життєвим абсолютом. Тому він гордився собою. І мав на це право. Адже сам створив цей бажаний шедевр – своє прекрасне життя. Життя, наповнене нескінченною свободою. Свободою від усіляких несвобод…

Інший Незнайомець вийшов з палацу в Кончі-Заспі (інакше цей будинок і не назвеш; і це теж частина гордості за успіх, за практично божественну силу). Відразу поряд, ніби знявши шапки-невидимки, з’явилися два бувалих охоронці. Провели до чорного «Мерседеса». Броньованого (безпека і статус!). Допомогли сісти. Один умостився за кермо. Інший – на переднє сидіння. «Мерседес», плавно похитуючись, почав розганятися у бік Києва. Слідом рушила чорна «Тойота-Камрі». Завжди висла «з тилу». Начебто важкий бомбардувальник з цінним вантажем і літак прикриття, ці два великих автомобілі понесли Іншого Незнайомця назустріч сьогоднішнім турботам. І неодмінно всіляким приємностям. Понесли туди, де все мусить відбуватися…

Кортеж-караван під’їжджав до перехрестя на Столичному шосе. Погляд на годинник: потрібно поспішати. Стояти на світлофорі не планував. Підняв руку й клацнув пальцями. Що це означало, водій знав чудово. Він не зменшив швидкість, щоб зупинитися, як того вимагали правила, а різко натиснув на педаль. Потужне авто, швидко додаючи, проскочило перехрестя, хоч над ним уже спалахнуло заборонне око автоматичного регулювальника. Але він лише кисло посміхнувся. Давно звик не дивуватися нахабності людей, що населяють пузаті «Мерседеси» та «Лексуси».

Інший Незнайомець знав, що наказ виконають саме так. Тому відчув легеньку окриленість: черговий день знову починається за його правилами. Не писаними, але непорушними. У цьому бачив вибраність свого існування, чітке вище призначення…

Усе це, безумовно, заслужене. Заслужене усім життям. Життям сильного. Тому все й здавалося, і було справедливим. Тільки сильні стають переможцями. А переможцям, як відомо, дістається все. Авторитет, життєва розкіш і найкращі жінки. Це – аксіома. Мусить бути саме так. Тільки так. І нехай найкращі жінки народжують від сильних нових сильних. Щоб це погане людство не виздихало, щоденно нишпорячи в пошуках шансу прожити ще один нікому не потрібний день. Щоб воно й далі коптило своєю патологічною безпорадністю це чудесне піднебесся. І продовжувало нити, захлинаючись від безвиході через саме ТАКЕ облаштування світу, не розуміючи всієї його безмежної справедливості. «Боротьба протилежностей…» Сильних вона виносить на вершини, недосяжні для слабких. Ця формула завжди спрацьовує без збоїв. І так буде вічно.

Коли тобі пощастить почути сакраментальне «вас терміново викликає шеф» (а «нетерміново» шефи викликати, як відомо, ще не навчилися), будь певен: відсотках у дев’яноста «довантажать» роботою, що анітрошки не вписується ні в твої службові обов’язки, ні тим більше в наполеонівські плани. У дев’яти з десяти обов’язково «намилять шию» (продовження з мотузкою – суто твоя ініціатива). Навіть якщо, на твій погляд, і не буде за що. І лише один манюсінький відсоток з великою натяжкою можна віддати на те, що зненацька обрадують приємною новиною. Премією, наприклад, або «урядовою нагородою». Або… Втім… Сьогоднішній візит до шефа в цей один відсоток явно не входив. Тому про будь-які, навіть найменші, приємності можна із чистим серцем забути. Саме це зараз і зробив.

Малоприємну звістку принесла сорокою на хвості юна й витончена секретар директора Оля. Вона, природно, мала й прізвище, але його ніхто не знав. Завжди й скрізь її називали тільки на ім’я, іноді вдаючись до пестливих варіантів. Оля – дівчинка, безсумнівно, розумна – провалилась на вступних іспитах. Тому з першого вересня турботливі батьки завбачливо прилаштували її сюди, таємно сподіваючись на вдалий результат другої спроби. І – розраховуючи на зв’язки, «напрацьовані» дочкою за два трудові семестри.

Оля з’явилася тоді, коли професор, як завжди, пив улюблений зелений «Greenfield», розбавляючи ним роздуми, які щомиті з’являються в середньостатистичній людській голові . Робив це в кабінеті завідувача кафедри. І зовсім невипадково: два місяці тому цю кафедру очолив. Тут пройшов увесь його творчий шлях . Від простого викладача до професора. І, нарешті, – завідувача. «Жахливий кар’єрист», – міг би сказати про себе, але це було б неправдою. Просто по-іншому життя здавалося б нецікавим. А нецікаве життя дозволити собі не міг .