В’ячеслав Васильченко - Притулок для прудкого біса

Дівчина, як звичайно, невпевнено промуркотала червоніючи. Вона завжди спалахувала рум’янцем, коли бачила Богдана. Лисиця у зв’язку з цим, ще не вивченим загадковим явищем , відчував певну незручність. Тому при нагоді намагався обходити дівчину десятою дорогою. А може – й ще більш далекою. Однак зараз… червоніти довелося обом. Сповістивши малоприємність , Оля негайно зникла, залишивши в гіпсокартонній коробці кабінету приємний аромат якісних парфумів.

У коридорі помітив Антона Криворучка – найбільшого сачка серед своїх студентів. Богдан не розумів, яка сила дотягла цього, загалом, доброго й симпатичного хлопця, що не заважало йому бути запеклим ледарем, аж до четвертого курсу. Напевно, та ж, що й затягла сюди.

Криворучко стояв посеред коридору, у центрі невеликої юрби «розміром з вісім людино-студентів» . Збоку скидалося на те, що хлопець вважав себе центром галактики. Студентської – так точно. Енергійно жестикулюючи, про щось розповідав.

Богдан з’явився біля «коридорного театру» непомітно. Ні для єдиного актора, ні для захоплених глядачів. Наче телепортувався з іншого виміру.

– Я так розумію, – упевнено мовив він, що змусило дійство завмерти, – Антон репетирує відповідь на іспиті. Неодмінно відмінну.

Ошелешена глядацька юрба притихла, немов ураз забула алфавіт. Кільканадцять очей уп’ялися в «коридорного актора» . Той злякався найбільше: Лисицин іспит попереду мав тільки він. Решта з цим видом викладацької екзекуції вже попрощалася до літньої сесії.

– І чому це ми затихли, Антоне? – дещо знущально, але зовсім по-доброму, запитав Богдан, хоча присутнім здалося, ніби він оголосив вирок про гільйотинування. – Хвилиною раніше хоч бери та й виставляй вас регулювальником на жваве перехрестя. Машини б почалися носитися так, що про затори відразу б усі забули.

– Я… практично все вивчив, – злякано мовив «коридорний лицедій» , заскочений, немов кишеньковий злодій.

– Завтра й перевіримо, – напівсерйозно попередив професор. – Дуже хочеться, щоб це було правдою. Точно-точно. Знаєте, як рука чешеться поставити вам «п’ятірку».

– Мені?… – не повірив Криворучко, але на обличчі читалося, що ідея сподобалась.

– А чим ви гірший? – щиро здивувався Богдан.

– Ну… вони ж відмінники, – непевно пояснив Криворучко.

– А що вам заважає? Одна голова, дві руки, дві ноги, незгасне бажання пізнавати. Хіба цього мало, щоб прагнути скрізь і завжди бути першим, кращим, успішним? Щоб радіти від щоденних маленьких і великих перемог? Особливо над собою – найбільшим супротивником? Почати, до речі, можна з елементарної «п’ятірки» на іспиті. Не відкладаючи на нездійсненне «потім». Як пропозиція? Га? Раціональна?

Богдан розсівав ці прописні істини з таким ентузіазмом і вірою, що нагадував християнського проповідника серед аборигенів нововідкритої землі.

Криворучко мовчав. І широкими очима дивився на професора. У душі хлопця не припинялася боротьба бажаного з дійсним, у якій останньому все більше подобалося перше.

– А ви що, і мені можете «п’ятірку» поставити? – нарешті наважився запитати.

– Звісно. Якщо буде за що. Але ви мусите собі дозволити це. Дозволити стати господарем своєї долі. Взяти відповідальність за неї у свої руки. І перестати зараховувати себе до хронічних пастухів задніх . – Богдан «наїхав» на студента «конкретно» . Той явно не очікував.

– А хіба хто я? – дивувався ошелешений Криворучко. – У мене в житті так завжди й було. Я до цього звик.

– Якщо людина звикає до ролі невдахи, невдахою й помирає. Але варто лише почати правильно редагувати звичний сценарій, як ситуація зміниться. У кращий бік, звісно. Щоправда, для цього потрібні рішучість, сила волі й величезне бажання. А вони не продаються в магазині. Та водночас і не значаться серед фамільних реліквій, що передаються з роду в рід. Немає їх і в генетичному коді. У цьому їх найбільша привабливість… Не that will eat the kernel must crack the nut [2] «Хто хоче їсти горіхи, той повинен їх розбивати» (англійське прислів’я). … Ну а щодо «п’ятірки»… Кожному викладачеві, повірте, у стократ приємніше ставити відмінну оцінку, ніж малоперспективну «двійку». Зробіть, як я казав, і побачите, що все почне змінюватися. Але найголовніше – змінюватися почнете ви. Якщо затієте цю захопливу гру з життям, вас уже ніщо й ніхто не зупинить. Напишіть сценарій своєї долі, вашого бажаного майбутнього. Запевняю, вам це сподобається. А якщо людині щось сподобається, вона і гори зверне, йдучи до своєї мрії. Хоча ні. Гори чіпати не треба. Нехай собі стоять. Бо ще «катаклізьм» накличемо. Та й «Грінпіс» у спокої не залишить. А з ним краще не сваритися…