В’ячеслав Васильченко - Притулок для прудкого біса

Лисиця бачив, що приятеля ця бесіда «пальцем у небо» трохи стомила. І полковник радісно запропонував:

– А знаєш що, Богдане? Замкну я тебе до ранку та й видам з НЗ нову пачку паперу. От ти до ранку ром ана і втнеш… – Від слів Кодаковського тягло погано прихованим сарказмом. – Зараз у нас ще мало фактів. Практично – нуль. А щоб їх знаходити й вивчати, потрібен час. Тому пропоную: «на коня» і – додому. Обіцяв дружині прийти раніше. Це вона (як і я) заслужили: Долина париться в камері. Так що за сьогодні сміливо ставлю собі величезний плюс. Ну а вже завтра зранку займемося твоїм другом Никоновим. Слово офіцера. Так що розгадаємо ми цей бісівський кросворд. Розгадаємо. Клянуся своїми майбутніми генеральським лампасами… Чи пенсією? Ні, все-таки лампасами. Пенсія дорожча.

– Згоден, – піддався Богдан логіці Кодаковського.

Трев упевнено потягнувся до пляшки: «коні» з нетерпінням чекали .

Ранком наступного дня прокинувся переляканий. Коли розплющив очі, подумав, що проспав роботу. Чи просто наснилося? На годиннику з жахом побачив дванадцяту. Іспити й консультації стабільно починалися о дев’ятій. Щоб не запізнитися, завжди виставляв мобільний. І той надійно будив о 7.00. Але сьогодні все не так. Учора «Nokia» лишилася на роботі. Тому й прокинувся так пізно.

Переляканий професор схопився з постелі й прожогом кинувся до портфеля. Нервово відшукав потрібну сторінку щоденника. За мить відчув, як заспокоєність розлилася вченим єством : БЛАЖЕНСТВО! Сьогодні ВИХІДНИЙ?! Ура! Хай живе ЛЕДАРЮВАННЯ!

Сніданок складався з яєчні з шинкою та обов’язкового чаю. Улюбленого зеленого «Greenfieldа». Доводиться багато працювати головою. У цьому зелений чай допомагав.

Трапеза тривала недовго. За чверть години, заспокоєний, розпочав працю на благо рідного людства . На сторінці щоденника самотньо притихло слово «роман», виведене великими літерами. Імпозантна зовнішність професора штовхала до думки про «амур». Проте все не зовсім так. «Амур», звісно, заплановано, але з… літературою. Після приїзду з Парижа гострозубою мишею зашкребла божевільна ідея описати французькі пригоди. Простіше кажучи, намазюкати роман. Будь-що нове починати, звичайно, важко. І страшно. І хоч опубліковано вже більше десятка книг, це не рятувало. Бо хотів написати художню, «за» або «проти» якої голосує ріднесенький гаманець читача, а не міністерство чи маститий рецензент. Ну а неуспішним автором бути не збирався. Тому й виношував цю ідею-фікс обережно. І от сьогодні – омріяний день.

Творити відразу «електронно» поки не навчився. Тому дістав дисертаційні чернетки, щоби писати на «чистому» боці. Ручок у професорському домі вистачало. З Богом!

Зосереджено вивів назву. «Паризька казка». Її придумав давно. Як робочу. А далі – побачимо.

Тепер – псевдонім. Справжнє ім’я вирішив не використовувати. Перестраховувався. Раптом роман не вийде настільки успішним, як того хотілося, бренд «Богдан Лисиця» аж ніяк не постраждає… Тоді розпочнемо. Скажімо, Фокс. Дуглас Фокс. Джозеф Фокс. Джастін Фокс… Красиво. Та й історично виправдано: багато авторів детективів з неангломовних країн обирали що-небудь англійське. «Detectiv story» найчастіше асоціюється з англомовними країнами. Як варіант, «Фокса» можна лишити, хоча звучить дещо банальненько… «Богдан Борщагівский»? Якось буденно… «Богдан Богданенко»? Піарно , але попсово . А якщо Богдан Лисицький? Футболіст Лисицький є, а письменника ніби немає. А якщо немає, може, нехай буде? Непогано. Записуємо. Тепер – приблизний план.

Упоравшись і з цим, новоспечений письменник узявся до першого розділу. На новому аркуші вивів цифру «1» і обвів квадратиком. Що ж, тепер до тексту. Тут завжди важливий початок… Гм-м… А якщо спробувати так: «Літак авіакомпанії МАУ упевнено сів у Руассі-Шарль-де-Голль. Париж став значно ближчим. І тепер між ним і мною залишалось якихось кількадесят маленьких кілометрів…». Ніби непогано…

Ударом нижче пояса пролунав телефонний дзвінок. Недоречно (як завжди недоречний кожен теракт) горланив домашній.

– Алло, – випустив коротку автоматну чергу із кількох звуків по «телефонному терористу». І зробив це з особливою жорстокістю. «Стріляв» без попередження. Відразу – «на ураження». З терористами, хай навіть і телефонними, інакше не можна.

– Палкий привіт любителю відгадувати кросворди, – упізнав голос Кодаковського.

– І зовсім я ніякий не любитель, – замість вітання заперечив Богдан. Кросворди в його житті справді не існували.