Ю Несбьо - Таргани

Раптова думка, що сяйнула Харрі, здалася йому ударом під дих. При тому, що вона була зовсім не така вже неймовірна.

Дівчина, що ввійшла в скляні двері «Хардрок-кафе», була зовсім не схожа на ту, котру він бачив у саду й на похороні: похмуру, замкнуту, із примхливим і впертим виразом обличчя. Руна просяяла, побачивши його за столиком з порожньою пляшкою коли й газетою в руках. На ній була блакитна у квітах сукня з коротким рукавом. Як вправний фокусник, вона тримала протез так, що той здавався справжньою рукою.

— Ти чекав мене, — захоплено вимовила вона.

— Важко розрахувати час при таких заторах, — відповів Харрі. — А мені не хотілося спізнюватися.

Руна сіла за столик і замовила собі чай з льодом.

— Учора твоя мати…

— …спала, — коротко закінчила дівчина. Так лаконічно, що Харрі зрозумів: це попередження. Але в нього не було часу на розмову натяками.

— Тобто — була п’яна?

Вона глянула на нього. Радісна усмішка на її обличчі померкла.

— Ти хотів поговорити зі мною про мою матір?

— І про неї теж. Як вони жили із твоїм батьком?

— Чому б тобі не запитати її про це?

— Тому що я вважаю, що ти менше брешеш, — відверто зізнався Харрі.

— Он як? У такому разі, вони жили приголомшливо. — На її обличчі знову з’явився впертий вираз.

— Усе так погано?

Вона різко повернулася до нього.

— Вибач, Руно, але це моя робота.

Вона знизала плечима.

— Ми з матір’ю давно не ладнаємо. А батько був моїм союзником. Думаю, мати ревнувала.

— Кого саме з вас?

— Відразу обох. Може, його. Не знаю.

— А його чому?

— Вона була йому не потрібна. Порожнє місце…

— Батько не брав тебе із собою в готелі, Руно? Наприклад, у готель «Марадіз»?

Вона подивилася на нього з подивом.

— Що ти маєш на увазі? Навіщо йому було це робити?

Харрі втупився в газету, що лежала на столику, але потім змусив себе підняти очі на дівчину.

— Брр! — вирвалося в неї, і вона упустила ложечку в чашку, розхлюпавши чай. — Дивні в тебе питання. До чого ти хилиш?

— Гаразд, Руно, розумію, це нелегко, але я змушений припустити, що твій батько зробив те, у чому йому варто було б покаятися.

— Татові? Тато завжди каявся. Він каявся, брав на себе провину, шкодував і… Але ця відьма не хотіла дати йому спокій. Вона постійно катувала його, що він зробив не так і не сяк, що він втягнув її в щось і так далі. Вона думала, я нічого не чую, але я-то все чула. Кожне слово. Що вона не в змозі жити з євнухом, що вона квітуча жінка. Я казала йому, щоб він пішов від неї, але він продовжував терпіти. Заради мене. Він не говорив мені про це, але я знала, що він терпить її заради мене.

Останні два дні Харрі буквально купався в потоках жіночих сліз, але зараз обійшлося.

— Я хотів тільки сказати, — почав він, нахилившись до неї й заглядаючи їй в очі, — що у твого батька була не така сексуальна орієнтація, як в інших людей.

— Так ти через це так рознервувався? Ти думаєш, що я не знаю, що мій батько збоченець?

Харрі ледь не зомлів від здивування.

— Що саме ти розумієш під збоченням? — видавив він.

— Гомик. Голубий. Педик. Гей. Я результат тих деяких злягань, які ця відьма мала з татом. Він уважав, що це огидно.

— Він сам так казав?

— Зрозуміло, він був занадто великою людиною, щоб розповідати про це мені. Але я й так знала. Я була кращим його другом. Це він мені сам казав. Причому єдиним другом. «Ти й коні — єдине, що я люблю в житті», — сказав він мені якось. Я й коні — здорово, еге ж? Думаю, у нього був хлопчик, коханий, ще в роки навчання, перш ніж він зустрів мою матір. Але той хлопець кинув його, не захотів зізнатися в такому зв’язку. Та й тато теж не прагнув до розголосу. Все це було давно, і в ті часи подібні речі сприймали інакше.

Вона вимовила ці слова з абсолютною переконаністю підлітка. Харрі підніс склянку до губ і повільно надпив із неї. Потрібно було виграти час, адже все повернулося не так, як він очікував.

— Ти знаєш, хто бував у готелі «Марадіз»? — запитав нарешті він.

Вона лише кивнула у відповідь:

— Мати зі своїм коханцем.

Покриті інеєм гілки тяглися до бляклого зимового неба над Палацовим парком. Даґфінн Торхус стояв біля вікна, спостерігаючи за людиною, що бігла, мерзлякувато піднявши плечі, вгору по вулиці Хокона VII. Задзвонив телефон. Торхус подивився на годинник: був час обіду. Він провів поглядом перехожого, поки той не зник у дверях метро, і тільки тоді взяв трубку й назвав своє ім’я. Нарешті крізь свист і тріск перешкод пробився голос.