Ю Несбьо - Таргани

Харрі глянув у той бік, куди показував Брекке. Там, притулившись до кам’яної стіни, стояла Руна Мольнес в адідасівській футболці з довгими рукавами; її раз у раз закривали глядачі, що вибиралися зі стадіону. Не помічаючи штовханини, вона дивилася в інший бік.

— Коли я вас тут помітив, то відразу згадав, що Хільде Мольнес казала, що ви зупинилися в посольській квартирі біля річки. Так що не доведеться робити гак, якщо ви разом візьмете таксі. Я обіцяв її матері… — І Брекке змахнув рукою, немов показуючи, що материнська тривога, зрозуміло, зайва, але обіцянку, якщо ти її дав, краще все-таки виконати.

Харрі глянув на годинник.

— Звичайно ж, він одвезе її, — заявила Ліз. — Бідна дівчина. Не дивно, що мати за неї хвилюється.

— Ну звичайно, — підтакнув Харрі, видавивши усмішку.

— От і добре, — сказав Брекке. — Але в мене ще одне прохання. Чи не будете ви так люб’язні забрати й мій виграш теж? Це покриє видатки на таксі. А коли щось із цієї суми залишиться, то можна перевести в який-небудь фонд для вдів поліцейських або ще кудись.

Він віддав Ліз свій чек і зник. Коли та побачила суму, її очі зробилися круглі.

— Чи знайдеться стільки вдів? — із сумнівом промовила старший інспектор.

Руна Мольнес не дуже зраділа, довідавшись, що її збираються проводжати додому.

— Спасибі, сама дійду, — заявила вона. — У Бангкоку навряд чи набагато небезпечніше, ніж у центрі Ерсти в понеділок увечері.

Харрі ніколи не бував у центрі Ерсти в понеділок увечері, а тому піймав таксі й відкрив перед дівчиною двері. Вона неохоче сіла в машину, буркнула свою адресу й стала видивлятися у вікно.

— Але ж я веліла їхати у бік «Рівер-Гарден», — сказала Руна за деякий час. — Хіба ви живете не там?

— Я так розумію, що спершу треба доставити додому вас, фрекен.

— Фрекен? — розсміялася вона й глянула на нього: вона успадкувала темні очі від матері. Майже зрослі брови робили її чимось схожою на хюльдру з норвезьких казок. — Так каже тільки моя тітка. А вам скільки років?

— Людині стільки років, на скільки вона себе почуває, — відповів Харрі. — Я особисто відчуваю себе років на шістдесят.

Вона із цікавістю розглядала його.

— Мені хочеться пити, — раптово вимовила вона. — Якщо ви пригостите мене, то можете потім провести до дверей.

Харрі знайшов адресу Мольнесів у щоденнику від «Спа-ребанкен Нор», такі він регулярно отримував у подарунок від батька на кожне Різдво. Дивлячись у свої записи, він спробував порозумітися з таксистом.

— Припиніть, — вставила вона. — Я буду вимагати відвезти нас у «Рівер-Гарден», і він подумає, що ви просто намагаєтеся допомогти мені. Ви що, хочете скандалу?

Харрі торкнув водія за плече, Руна одразу вискнула, так що той різко загальмував, і Харрі стукнувся головою об стелю. Водій обернувся до пасажирів, і Харрі, бачачи, що Руна знову готується заверещати, запобігливо підняв руки вгору.

— Гаразд. Тоді куди? Патпонг нам по дорозі.

— Що, Патпонг? — І вона закотила очі. — Ви дійсно старий. Туди ходять тільки розпусні дідки й туристи. Ні, поїдемо на Сіам-сквер.

І вона обмінялася з таксистом кількома фразами, як здалося Харрі, бездоганною тайською.

— У вас є подружка? — запитала вона. Тепер перед нею на столику стояло пиво, яке вона замовила, погрожуючи новою сценою.

Вони сиділи у великому барі на відкритому повітрі, вгорі на широких сходах, де розташувалися молоді люди, студенти, як припустив Харрі, що видивлялися на пропливаючий мимо транспорт й одне на одного. Руна кинула підозрілий погляд на апельсиновий сік, замовлений Харрі, але, мабуть, у неї в родині утримання від алкоголю було звичайною справою. А може, саме навпаки. Харрі смутно припускав, що в сімействі Мольнесів дотримувалися далеко не всіх правил партійної моралі.

— Немає, — відповів їй Харрі й додав: — Якого дідька мене завжди питають про це?

— Навіть так? — Вона радісно підстрибнула на стільці. — І напевно про це питають в основному дівчата?

Він засміявся.

— Може, ви маєте намір мене спантеличити? Краще розкажіть про ваших бойфрендів.

— Про яких саме? — Її ліва рука лежала на колінах, а правою вона піднімала кухоль із пивом. На губах її заграла усмішка, вона закинула голову, продовжуючи дивитися йому прямо в очі. — Я не незаймана, якщо ти це маєш на увазі.

Харрі ледве не виплюнув апельсиновий сік на столик.

— А з якого дива мені нею бути? — запитала вона, підносячи кухоль до губ.