Ю Несбьо - Таргани

Очі Єнса заблищали.

— І я точно знаю, що Харрі Холе й ця бритоголова дама здохнуть сьогодні ввечері. Так воно й буде, — вимовив він, глянувши на годинник. — Вибач за мелодраматичність, але час іде, Іваре. Настала мить подумати про свою вигоду чи як?

Льокен дивився на нього порожніми очима.

— Не боїшся, ні? Міцний хлопець? Розповісти тобі, якими їх знайдуть, Іваре? Кожний із них буде прив’язаний до паль у річці, у кожного буде куля в животі й «пика горили» замість обличчя. Пам’ятаєш, що означає цей вираз, Іваре? Ні? Може, за часів твоєї молодості це було невідомо? Я сам ніколи не розумів, що це таке. Поки мій друг Ву не розповів мені, що гребний гвинт буквально здирає шкіру з обличчя, оголюючи криваве м’ясо, зрозуміло? Але головне в тому, що це метод мафії. Люди питатимуть, чим ці двоє так нашкодили мафії, але відповіді ніколи не знайдуть, ясно? Принаймні від тебе, тому що ти одержиш від мене п’ять мільйонів доларів і безкоштовно зробиш собі операцію, якщо розповіси мені, де вони зараз. Ти навчений зникати безвісти, жити під чужим ім’ям і все таке інше, хіба ні?

Івар Льокен дивився на ворухливі губи Єнса й чув якусь далеку луну його голосу. Мимо пролетіли слова «гребний гвинт», «п’ять мільйонів» і «під чужим ім’ям». Він завжди відчував свою роздвоєність і зовсім не прагнув до смерті. Але він розумів різницю між правильним і неправильним й у межах розумного намагався чинити правильно. Ніхто, крім Брекке й Ву, так і не дізнається, як він прийняв смерть — з піднятою головою чи ні; ніхто не згадає старого Льокена за кухлем пива, у колі ветеранів розвідки або МЗС, та Льокен чхав на все це. Він не мав потреби в посмертній пам’яті. Життя його було засекречене, і тому зовсім природно, що він має загинути саме так. Це не привід для гарних жестів, і він знав, що єдине, чого він бажав би, так це якнайшвидшої смерті. І щоб припинився біль. Більше він ні про що не шкодував. Немає ніякої різниці в тому, чи чув Льокен деталі пропозиції Брекке, чи не чув. Нічого тепер не мало значення. У цей момент запищав його мобільний телефон, що висів на ремені.

Харрі вже хотів покласти слухавку, але почув сигнал, нові гудки й повідомлення, що виклик переадресований з домашнього номера Льокена. Він зачекав ще сім гудків, але потім здався й подякував дівчині за стійкою зі смішними кісками у вигляді вух Міккі-Мауса за дозвіл скористатися телефоном.

— У нас проблема, — сказав він, повернувшись за столик.

Ліз уже зняла із себе туфлі.

— Це через затори, — відгукнулася вона. — Вічні затори!

— Мій дзвінок був переадресований на його мобільник. Але він і там не відповідає. Мені це не подобається.

— Заспокойся. Що може з ним трапитися в мирному Бангкоку? Напевно він забув свій мобільний удома.

— Я зробив помилку, — сказав Харрі. — Я розповів Брекке, що ми мали зустрітися сьогодні ввечері, і попросив його дізнатися, хто стоїть за фірмою «Еллем Лімітед».

— Що ти зробив? — перепитала Ліз, прибравши ноги зі стола.

Харрі вдарив кулаком по столу так, що підстрибнули кавові чашечки.

— Чорт! Чорт! Я мав помітити його реакцію.

— Реакцію? Але це не гра, Харрі!

— Саме так, не гра! Ми вирішили, що я подзвоню йому після зустрічі й ми домовимося про місце, де ми маємо зустрітися. Я збирався запропонувати йому «Лемон Грасс».

— Ресторан, у якому ми були?

— Поруч, і це менш ризиковано, ніж відправлятися до нього додому. Нас було б троє, як я планував, і ми змогли б улаштувати затримання, схоже на те, коли брали Ву.

— Так ти злякав його, назвавши «Еллем»? — простогнала Ліз.

— Брекке недурний. Він відчуває, коли щось не так. І він перевіряв мене, запросивши свідком на весілля, щоб переконатися, чи не підозрюю я його.

— Базіки ви, чоловіки! — фиркнула Ліз. — Чорт! Харрі, а я вже було подумала, що ти професіонал!

Харрі нічого не відповів. Він розумів, що вона права й він повівся непрофесійно. Ну нащо раптом знадобилося згадувати «Еллем Лімітед»? Він міг би знайти сотню інших приводів для зустрічі. Єнс щось таке говорив про людей, які люблять ризикувати заради самого ризику; напевно, він, Харрі, і є такий гравець, та ще до того ж пафосний, як виражався Брекке. Ні, це не так. У всякому разі, справа не тільки в цьому. Один раз дід пояснив йому, чому ніколи не стріляє в куріпок, коли вони сидять на землі: «Це нечесно».

Може, у цьому причина? Щось на кшталт успадкованого мисливського інстинкту: злякати здобич, щоб потім підстрелити її на льоту, давши їй символічну можливість урятуватися втечею?