Володимир Худенко - California Man

Крістен обачливо сховалась за дверима.

КРІСТЕН ПОЛЮБЛЯЛА ШОКОЛАДНІ ПЛАСТІВЦІ З МОЛОКОМ, І ЛУЗАМ ІЗ КАЙЛОМ ЗАВШЕ РАНКАМИ СКЛАДАЛИ ЇЙ КОМПАНІЮ… Хоч Лузам те вважала «дурним їдлом». Але все ж це виглядало ідилічно – всі троє в формі, ранок, пластівці. Проте того дня Крістен снідала з Лузам – Кайла не було. Дівча, ніяковіючи за вчора, все ж спитало:

– А Кайл уже пішов?

– Години дві тому, – озвалась Лузам без усякої суворості, – повіз Вонга додому. Він ночував у нас.

Крістен врешті пригадала того Вонга. Він був у них удома раз чи два, але завжди в цивільному. Вона й не знала до ладу, хто він такий.

– Я бачила, що ви… – сказала вона Лузам і затнулась.

Потім винувато повела:

– Я вчора… Вибачте мені…

– Забудь, – махнула Лузам п’ятірнею.

– Ні, правда…

– Це дурниці.

Крістен винувато усміхнулась.

– А чого… приходив Вонг?

– Його дочка зникла. На поверхні.

– Зникла?

– Не виходить на зв’язок. Вже мала б. Названа дочка. Він вдочерив її. У них там можна ж мати хоч десяток дітвори. У нас був спільний друг – Алан. Рейнджер, що постійно працював на поверхні, в Ріно і Каліфорнії…

Лузам розсміялася.

– Відв’язний такий чувак – ти б його бачила. Він постійно вплутувався у всілякі історії. Розбишака і ідейний холостяк. Але якось захотів дитину. Всі здивувались, але з його заслугами… Усе ж дозволили. І він замовив дитинча зі своїми генами, лише дівча. Його жіноча копія. Щось плів таке, що зненавидів жінок, але дочку вже він любитиме – його бо копія. Ну так, він дійсно піклувався і любив її, аж дивно. Зважаючи на все, що він чудив до того.

– І він… помер?

– Загинув на завданні, там була одна історія… Їй років п’ять було чи й менше, Вонг узяв її до себе, у свою сім’ю.

– І вона зникла?

– Вона кмітлива дівчина, знайдеться.

Лузам про щось задумалась на хвилю. Тоді додала:

– Зої. Зої-Плакса, так її дражнили. Через те, що вона вічно плакала малою – сумувала за батьком.

КРІСТЕН РОЗМОВЛЯЛА З ІГУАНОЮ. Дивилась їй ув очі, намагаючись загіпнотизувати. Ходила по червоному піску туди-сюди, торкалася колючок і дивилася на вивітрені скелі, що тяглись в бузкове небо. Хворі трави колихалися під вітром, вечоріло. Над скелями поплив тужливий перебір струн банджо…

– Він просто знущається, – шепнула Крістен.

Ігуана позирала з валуна.

Урешті Крістен буркнула:

– Достатньо.

І пейзаж долини смерті враз розплився і розпався на буденні інтер’єри стрільбища. Коган сидів там, де й сидів – у граві-кріслі віддалік, завзято тицяв пальцями по яскравенних голомоніторах округ себе.

– Здаєшся? – спитав він, і не дивлячись на Крістен.

– Ні.

– Можу дати маленьку підказку, – промимрив знов, не дивлячись.

– Вперед, – буркнула Крістен.

– Спитай своїх опікунів.

Крістен скривилася. Знущання, не інакше. Усі вони казали так – «опікуни». Про Кайла з Лузам, ясна річ. Підкреслювали «особливе становище» Крістен в академії… І це її бісило дужче всього.

– Про що?

– Про все. Про ігуану. Про те, як встрелити її.

– І що це дасть?

– Я все сказав, – Коган врешті підняв погляд і додав: – Тепер патрулювання.

КАЙЛ СИДІВ НА КАНАПІ У ВІТАЛЬНІЙ, ПИВ МОЛОЧНИЙ КОКТЕЙЛЬ І ДИВИВСЯ «ХОДЯЧИХ МЕРЦІВ» ПО ГОЛОПРОЕКТОРУ. Він сидів у самім центрі подій, а просто перед ним і округ нього розкидалась якась запустіла, завалена сміттям та листям стародавня парковка, посеред якої помічник шерифа Граймс відстрілювався від гнилої нечисті. А позад Кайла – вітальня як вітальня, і перехід між засміченою парковкою із зомбі та вітальнею був плавний, непомітний, обривок мокрої газети за липень 2012-го року навіть прилип скраю до дивану… І Крістен кілька хвиль вивчала обривок без особливої цікавості, а тоді несміливо присіла поруч із Кайлом. Вона була в домашньому вже – у своїй улюбленій футболці, довгій, із зорею, і джинсах – давно вже повернулася із чергування.

– Пробачте за ту сцену, – ніяково промимрила вона собі під ніс.

Та Кайл не відривався від жахливого видовиська і на ту репліку лишень повів бровою… Відразлива зомбі-жінка нахилилася впритул до Крістен, намагаючись обійти помічника шерифа ззаду. Кайл із задоволенням відсьорбнув коктейлю.