Володимир Худенко - California Man

А попереду всіх, мов торуючи шлях, низько звісивши ніс, розчепіривши куці крилята, летів цілий зоряний ШАТЛ…

І той шатл було останнє, що бачила ця ігуана. Караван розчавив її разом із перекотиполем.

СМУЖКА ЗАГРАВИ ДОТЛІЛА НАД ПАСМАМИ ГІР. У холодній безхмарній німій вишині тихо жевріли зорі. Від мертвих пісків відділилися кілька тіней у старих маскувальних халатах. Низенькі і неоковирні, вони шкутильгали пустелею й дивно приглушено лаялися, кілька штовхалися, один же тримав у покручених жовтих руках напівкруглу антену детектора, підсліпувато вдивляючись у невеличкий дисплей. Він утробно гарчав на остачу, і ті врешті змовкли, йшли мовчки слідом. Невисокі, худі, довгорукі. Мутанти. Вони говорили дивною говіркою, що геть не скидалась ні на довоєнну англійську, ані на якусь із інших мов… Якесь ухкання мавпоподібних чи ще щось таке…

Це була зграя траперів з пагорбів, котрі десятками літ промишляли торгівлею з Ріно і меншими селищами та містечками. В основному вони полювали на ящірок. Видирали із тих що зуміють – імпланти, хорду нейротрафіку, шкіру із хроматофорною сіткою, м’язи – усе, що зуміють… Інколи навіть ловили живих, забиваючи вадами і паралізуючи, але видавалось те рідко, і мало хто рвався – усе ж небезпечно. Ось і нині, йдучи по піску, вони все бубоніли, і крізь мішанину отих глухих риків, гарчання і писку одне за одним прорізались звичайні і звичні для їхніх клієнтів слова: «ящірка… мікропроцесор… інтегрована шина… імплант… модулятор потоку… очне волокно… реплікатори… слизь…»

Вони знову почали лаятись, а потім змовкли. Відшукавши в піску рештки ящірки, мовчки розсілись округ півколом. Світили на ящірку тим же детектором, мовчки вдивлялись в дисплей. І раптом дисплей просвітлів, і зображення ящірки в нім колихнулось. Траперам це не сподобалось, і вони всі підняли свої морди у зоряне небо, принюхались. Небо беззвучно губило свої ясні зорі. Над пасмами гір горобино займались далекі туманні зірниці. Ніч була тиха й бездонна, як вічний сон згиблого людства. Мутанти втягнули повітря обрубками куцих носів. І почули віддалений гул. І тут же над ними мигнуло два вогники, потім ще два, іще три… Гул усе ще стогнав, а самі шатли зникли за обрієм, там, де не так давно зник караван. Мутанти загелкотіли з новою силою і затицяли покручами брудних пальців у зоряне небо, і в тій мішанині гарчання і вересків чулось постійно одне людське слово, чи майже людське: «синт… синт… синт…»

А потім за обрієм, з боку, де зник караван і надшвидкісні шатли, мигнула яскрава-яскрава зірниця, впівнеба, а ще через кілька хвилин прикотився й немислимий гуркіт. Мутанти покидали зброю і прилади, здобич – побігли куди який бачив, чимдуж, стрімголов…

ГОЛОС ВИРВАВ ЇЇ З МОНОТОННОГО ГУЛУ ВІДНОВЛЕННЯ СЕНСОРІВ, П’ЯНОЇ МЛОСТИ ЧУЖИХ ДРІМЛИВИЦЬ, СКРИПІВ ВИТОКУ ПАМ’ЯТІ, ЛАГІВ І ХИБ, МИЛКИХ ГЛІТЧІВ…

– Даруйте…

Сказав отой голос, і індикація прояснилась. Вона побачила власника голосу під щільним кольористим масивом даних. Дані розсмокталися, округлилися і прилипли сяючими текстурами до його лиця… Хлопчина, підліток із невинним здоровим обличчям і смішною кіскою, що звисала на плече, одягнений у вицвілу чорну формену куртку поліції Ріно зі зрізаними пізнавальними знаками, світло-сірі джинси… Він сидів у кріслі навпроти неї, так само коло вікна.

А вона була сонна.

Тому, коротко зиркнувши на нього, одразу ж рефлекторно потяглась правицею до пояса – перевірити, чи контейнер на місці. Хлопчина прослідкував за її рухом і помітив під її сірим світшотом нейлоновий пояс, втиканий енергоємностями, кобуру і пластикову рукоять дорогого лазерного пістолета з фосфоричною фіолетовою бабкою…

Манікюр у дівчини також злегка світився фіолетовим, і він замилувався її доглянутою рученькою, поки вона ковзала пальцями під кобуру… Потім він іще раз оглядів її всю. Заспана дівчина семітської зовнішності з чималими сережками-перлинками у вухах, у світшоті і коричневих ковбойських штанях…

– Даруйте… – сказав їй ще раз.

– Що, пробач? – спитала вона з ледь вловимим акцентом.

І розгублено огляділась по вагону, цій дивній суміші довоєнного хай-теку і потертості пустищ. Зручні крісла з віртуальними меню, голографічні інсталяції, екрани, ядучі кольори, приємне сяйво, широченні вікна і прохід… Але от пасажири…

Дрони шмигали в проходах, продаючи їдло та напої, дітвора гасала слідом, намагаючись вловити їх… Якийсь товстун в широкому сомбреро з насолодою вминав хот-дог роботизованою щелепою, бабця й дід дрімали в громіздких шоломах віртуальної реальності, а спотворена виразками жилава, майже лиса жінка заряджала від роз’єму свого крісла очевидно саморобну енергетичну рушницю.