Володимир Худенко - California Man

– Досить. Наостанок я скажу тобі.

– Це ти…

Дівча дрижало.

А хлопчина проказав неголосно:

– Асемблери. Так я їх називаю. Несуттєво. Це лиш сім’я, що запліднює мерців.

Вагон струснувся, світло з голограмами померкло на хвилину. За вікном мигнув яскравий спалах, ще один… хтось верескнув десь поруч, і вагоном покотилась веремія…

Пасажири позлітали з місць, чкурнули до дверей. Усі, крім двох. Ці двоє все сиділи там, коло вікна, одне напроти одного, дивились очі в очі і тримали руки на колінах. Дівчина в світло-сірому світшоті і юнак. У поліцейській куртці.

Беззвучні спалахи з вікна освітлювали їхні лиця, мов заграви.

І юнак повів:

– Вони не забарились, так? Не забарились.

– Роне, я благаю… – хрипло мовила дівчина. – Все ще можна…

– Передавай привіт батькам, -

Сказав він їй, і світло згасло. Потім був звук лазерного пострілу у тьмі і гуркіт, тріск і свист. А потім вже нічого не було.

ІГУАНА НЕ МАЛА ОДНОГО ОКА. Замість нього з очниці рептилії ледь випинався тонкий і вертлявий наріст-резонатор, від нього до тім'яної зони і аж далі до грізного колючого гребінця строкато завивались оптоволоконні патрубки системи реєстрації та контролю. Але інше, заледве відведене вбік, надчутливе око рептилії бачило все навкруги – неозору долину в спекотному мареві, жовто-червоні піски, чахлі трави, кущі ялівця і полин вздовж ущелин, червоне каміння, червоні останцеві скелі-гіганти, що німо тяглись до хмарин у бузковому небі. Та погляд кібернетичної ігуани був нині сконцентрований виключно на одній складовій цих пейзажів – дівчаті, котре сиротливо стояло навпроти в тіні ферокактуса. Дівча було юне, не надто високе таке, худорляве, розхристане, в сірім мундирі і майці, такій жовтуватій, чорняве, із пасмом таким у волоссі – ядуче-бузковим. На поясі в того дівчати висіла важка кобура з пістолетом патрульного. Зорова індикація враз підсвітила отой пістолет, окреслила весь силует дівчиноньки і враз підписала його як:

Сформувала шкалу, підписала як:

І розмножила марки з написом:

Одна з тих марок прилипла до кобури з пістолетом, друга до руки, що застигла над кобурою, мов паралізована, а третя – до лоба дівчати.

Вітер протяжно завив у останцевих скелях, погнав тремке марево і похилив чахлі трави. Дівча ледь примружилось, видихнуло. Шкала поповзла трохи вище і враз зчервоніла, а марки замигали разом із написом:

Тужний вітер потяг одну ноту, ослаб, чахлі трави застигли, завмерли, немов на картинці, червоні крупинки піску зупинились в повітрі… Дівчатко із пасмом немов теж вповільнилось, але не сильно – воно витягало тепер пістолет з кобури… Але безуспішно. Ігуана пустила чіткий травматичний розряд із резонатора-ока, й чорняве дівча повалилось на спину, впустивши в червоний пісок пістолет.

Вітер знову повів свою пісню, а чахлі травиночки затанцювали під неї, червоні крупинки піску полетіли галасвіта… А з бузкових небес донеслось громове реготання. Таке сильне, що скелясті монументи враз затріщали й посипались каменепадами. Дівча підвелося на ноги, струснулося і покривилось. А потім роздратовано прокричало до небес:

– Але це неможливо!

Голос із неба одразу на те одповів:

– За язик я тебе не тягнув.

– Але це неможливо, – повторило дівча спокійніше.

– От і ні, курсанте, – прогуркотів голос. – Ну що ж – позапланове чергування. Ідеш у патруль… з Басовою і Леонетті. Не проти? Внесу тебе в реєстр.

– Тут є якийсь секрет… – пробурчало дівча, обтрушуючись. – Якийсь трюк…

– Аж ніяк.

– Але, містере Когане, сер…

– Замовкни й готуйся до патрулювання.

– Так, сер. Тобто – слухаюсь, сер.

Пустеля захиталась і розтанула, лишився сам валун із ігуаною у білій пустоті. І те дівча. Ігуана з цікавістю розглядала дівча.

– Пішла ти, – вишкірилось дівча на ігуану.

Пустота вже прорізалась аскетичними інтер’єрами автоматизованого стрільбища, коли до дівчинки з ігуаною підлетів на гравікріслі патлатий чорношкірий бородань у кашкеті й пустельній формі національної гвардії, відомий тут усім як рейнджер-інструктор Коган. Він все ще сміявся, але без каменепадів.

– Ха. Ха. Ха. – злісно перекривила його Крістен.

Підняла пістолет із підлоги і рушила геть.

ГІГАНТСЬКИЙ ТУНЕЛЬ КОСМІЧНОЇ СТАНЦІЇ ШВИДШЕ НАГАДУВАВ ВУЛИЦЮ ДОВОЄННОГО МЕГАПОЛІСУ, ОСВІТЛЕНУ ШТУЧНИМ ПРИЗАХІДНИМ СВІТЛОМ. Дисплеї і голографічні проекції лагідно сяяли, палахкотіли, іскрились рекламою фільмів та ігор, одежі, імплантів, напоїв, наїдків, гукали у бари, кафе, ресторани, стрипклуби, салони краси і усе таке інше. Юрби людей у буденній одежі та формі спішили собі хто куди, обминаючи Крістен. Та йшла, як сновида, розбита й зажурена, за нею летів кумедний патрульний дрон марки «забіяка», і Крістен розмовляла з ним.