Мирослав Дочинець - Лис та інші детективні історії.

«Тужурки» його вже не зачіпали. Вчителі теж. Усе поступово вляглося.

Щовечора «жаб'ятник» шикували на лінійку. Директор, лисий черевань у короткуватих штанях, підсумовував день, розбирав, хто як виконав завдання. «Жаб'ятник» шив матраци для в'язниць, і після уроків усі, крім найменших, займали свої робочі місця в просторому цеху-бараку. Одні складали у форми клоччя, другі зв'язували його, треті нарізали тканину, четверті зшивали її в мішок, п'яті пакували клоччя в матрацні мішки, а ще одні зашивали їх і відносили на склад. Підпилі майстри керували виробничою артіллю і припиняли пустощі замашною мотузякою.

По роботі дітей передавали в руки вихователів, які вели їх на вечерю, а звідти на лінійку. Там викликали з рядів штрафників і лінюхів, які сачкували, і перед строєм словесно їх шпетили. Далі оголошувався розклад на завтра, а відтак жовто-зелена кудлата колона рухалася до своїх спалень. Діти неохоче брязкали тазиками з холодною водою, скидали на табурети костюми і залізали під кусючі сині ковдри з витруєним хлоркою написом «Ноги».

Хлопчачий вихователь на прозвисько Глист, з рідким прилизаним волоссям і чиряками на шкірі, мірно рипів чоботами, поки братія не затихала. Бувало, він виходив на десять-двадцять хвилин і тоді зграя шибеників зривалася з ліжок — у спальні зчинявся такий несусвітний розгардіяш, що дзвеніли кришки відер з водою. Одні стрибали на інших і душили їх, замотували в простирадла, били ремінцями, хлюпали воду під ковдри, мазюкали ваксою, гамселили подушками одні одних, закидали в труси заздалегідь заготовлених жуків і хробаків…

Ця вовтузня чинилася в темній глухій тиші, бо тим, хто пищав і рюмсав, затуляли роти рушниками… Якщо вихователь вривався у спальню й запалював світло раніше, ніж завершувалося побоїще, то каральна акція була неминучою. Ті, кого він устиг помітити, за наказом роздягалися догола і виходили в самих черевиках у коридор. Штрафники шикувалися обличчям до стіни, сплівши руки на потилиці. Глист ішов до своєї комірчини за тоненьким ошкуреним вербовим прутиком.

Світло в коридорі вимикалося, і в тьмавій підсвітці дворового ліхтаря розпочиналася екзекуція. Хлоп'як, котрого штрикав ціпочком Глист, повертався до нього і покаянним речитативом хлипав: «Я такий-то, брудна скотина і невдячна сволота, розгнівав свого любимого вихователя Семена Борисовича Глістера і зараз прошу за це пробачення. Дорогий Семене Борисовичу, даю чесне піонерське слово, що ніколи більше не завдам вам прикрощів і буду сумлінно виконувати всі ваші настанови й побажання».

Глист зі зловтішною посмішкою нахилявся і стьобав прутиком хулігана по члену. Той смикався, скімлив, а вихователь зловісно запитував:

— Будеш таке ще робити?

— Ні.

І знову прутик різко опускався на бідолашну посинілу плоть.

— Будеш?

— Ні-і-і-і!

Наставала черга іншого. Глист нікуди не поспішав. Часу до підйому було вдосталь. Інтернатівець на прізвисько Лисеня ще не потрапляв йому на гачок. Не тому що він не брав участі в нічних побоїщах, а тому що він заздалегідь уловлював кроки за дверима і вчасно опинявся в ліжку. Але він знав, як Глист карає порушників дисципліни. Знав про нього й дещо інше. Діти сором'язливо розповідали про це, та й сам не раз дослухався.

Після таких екзекуцій Глист залишався в спальні, м'яко походжаючи між рядами ліжок, поки дітвора не засинала. А потім тихенько присідав до котрогось. Лисеня чув шарудіння ковдри, сонне бурмотіння хлопця і владний заспокійливий шепіт Глиста. І далі якісь плямкаючі звуки. Останнім часом Глист примощувався все частіше і вибирав завжди інших. Лисеня також готувався до цього.

І не даремно. Якоїсь ночі він почув, як щось м'яко опустилося на табурет. А відтак, скрипнувши, подалися пружини ліжка. А з ними обірвалося і його серце. Уривчасте дихання і запах брудного волосся нависли над ним. Ковдра відгорнулася, і тремтяча рука посунула до нього. Але наткнулася на щось тверде. І відсахнулася, бо тої миті це «щось» вдарило по ній. То була палиця від старого віника. І Лисеня обіруч хряскав нею Глиста по голові, по шиї, по плечах. Продовжував бити навіть після того, як той зашпортався об табурет і впав…

— А ось тепер, миленький, «короїдки» тобі вже точно не уникнути, — бризкав слиною розпашілий директор.

Він мав рацію. І по-своєму він був утішений.

Наступного дня Лисеня посадили в загратовану машину. Поки оформляли папери, підійшов учитель Кук. З незвично сумовитою усмішкою. Простягнув через грати камінець і сказав: