Мирослав Дочинець - Лис та інші детективні історії.

— Спасибі, я користуюся люлькою.

Поки пакували покупку, він устиг побачити за притемненими скляними дверима в глибині залу кремезного чоловіка, що говорив по телефону.

Біля виходу директорка попрощалася сухою ввічливою усмішкою. А молодий дизайнер голосно правив своє:

— Смолоскипи в руках амазонок зробимо яскравішими, їх мерехтіння символізуватиме золотий вогонь. Розумієте? Золота і світла ніколи не буває забагато…

«Цей хлопець дещо тямить у своїй справі, — відмітив він подумки. — Вогонь золоту пасує».

У порожньому сквері знайшов уцілілу лавицю, присів і набрав номер «Золота тигра», який допіру вичитав на стіні в «Кутку споживача».

— Магазин «Золото тигра», — цей тон міг належати лише директорці.

— Вас турбують зі страхової компанії «Надійна». Чи не бажаєте скористатися нашими послугами?

— Спасибі, але ми вже застраховані в «Універсальній».

— У нас низка сезонних пропозицій і гнучка бонусна система.

— Залишіть координати, я передам власнику.

— Мабуть, краще ми навідаємось до вас із пакетом документів…

За кілька хвилин через довідкову службу він дізнався інший потрібний телефон.

— Страхова компанія «Універсальна» слухає.

— Це телефонує вам власник «Золота тигра».

— Щось сталося?

— Боронь Боже. Навпаки, я б хотів збільшити страхову суму. Хоча б удвічі.

— Тобто ви бажаєте розірвати попередній договір і укласти новий?

— Мабуть що так. Часи знову стають непевними.

— Але процедура з експертизою займе щонайменше день-два. Ви готові до того, що в цей період магазин не перебуватиме під страховою опікою? Тобто, якщо з майном щось станеться, то…

— Ні-ні, це нам не підходить.

— Тоді краще дочекатися кінця терміну вашої страховки. Залишається менше двох місяців.

— Ну добре…

— Ваше звернення зареєстровано. Ми зателефонуємо заздалегідь. Спасибі за співпрацю.

— І вам спасибі.

Щоб продовжити телефонний марафон, він зійшов до річки, порослої ріденьким верболозом.

— Привіт, студенте.

— Чолом б'ю, професоре.

— То що, друзяко, легше: гризти граніт науки чи підривати його?

— Поки зуби цілі, то з усім можна миритися.

— Їж кожен день огірки і матимеш зуби, як у молодого вовка.

— Я це запам'ятаю, як і попередні ваші настанови.

— Послухай, студенте, я давно не влаштовував собі свят.

— Професоре, вам гріх клопотатися цим. Вам свята повинні влаштовувати ваші колишні учні. Особисто я готовий хоч одразу.

— Спасибі, але інколи хочеться самому. Руки просяться.

— І в мене так. Душа тягнеться до книги, а рука — до пива.

— То займи її іншим. Записуй. Перше: потужний портативний сканер-блокувач. Щоб і зчитував, і ламав сигналізацію одночасно. Друге: вітринний склоріз із висувним циркулем. Тільки не італійський. Третє: кумулятивний факел. Світла повинно бути багато. Тут це люблять.

— Танк згорить за п'ять хвилин. Перевірено недавно в Грузії.

— Зауваж, студенте: потрібен спопеляючий феєрверк, а не банальна пожежа.

— Пожежникам там робити буде нічого. Бо залишаться тільки обсмалені стіни. Це вам не макаронники. Made in Russia.

— Молодці росіяни. Те, що люблять, те вміють зробити. А як на рахунок часу?

— Враховуючи, що найближчий до вас склад під Львовом, кур'єр доставить передачу ввечері.

— Годиться.

— Інструктора не пропоную, щоб не образити вас, професоре.

— Добре робиш. Хоча я давно вже не дозволяю собі такої розкоші — ображатися на когось.

— Це я теж запам'ятаю, вчителю.

Час телефонних розмов скінчився. Він не глянув на годинника, але знав, що вже одинадцята. Час пити чай. Письменницький стілець біля «Галки» знову був порожнім. Чипіти одному за столиком якось незатишно. Офіціантка посміхнулася йому, як знайомому:

— Вам тут дещо передали, — зайшла досередини і повернулася з конвертом. Сірим, уживаним, незаклеєним.

— Благословенне місто, де пошту передають у незапечатаних конвертах, — весело прокоментував він.

До конверта було вкладено кілька аркушів і записка.

«Я помер щонайменше на тиждень. У цей період житиме тільки моє перо. Коли воскресну знову для вуличного життя, радо роздушу з вами пляшечку-другу мерло. Можливо, навіть дозволю вам пригостити мене.

Ваша історія живе в мені, як вірус, з яким неможливо боротися. Почав накидати фрагменти. Ось один із них».

Інтернат, або «жаб'ятник», як його називали, тулився до професійного швейного училища. Власне, це був комбінат-інкубатор для юної босоти, яку сюди збирали з усієї області. Дівчатка з випускних класів плавно переходили до швейного цеху, а хлопців готували на закрійників та ремонтників швейного обладнання. Нитки і клаптики сукна валялися скрізь на підлозі і на подвір'ї, пух висів повсюдно в повітрі. За стінами спальної зали вдень і вночі стрекотіли, немов цикади, оверлоки. Поруч з убогою інтернатівською табличкою на фасаді висіла крупна вивіска «Курси крою і життя». Якийсь хуліган виламав бляшану літеру «ш» і натомість намалював «ж».