Галина Цикіна - Остання крапля

«Що ще за чортівня!»

Жінка повернулася на доріжку, яку вже почало присипати снігом, і цілеспрямовано покрокувала до ґанку.

– Хто це тут вештається?! – розсерджено крикнула вона. – Це чужа власність!

«Певне, хтось із цих сусідських малих недомірків вирішив побешкетувати. Ох і люди, невже не можна слідкувати за своїми дітьми?!»

Антоніна Йосипівна на всяк випадок ще раз смикнула ручку вхідних дверей – замкнено. Прислухалася. Спершу, окрім поривів вітру та далекого гавкоту собак, вона не вловила нічого, але потім їй здалося, що вона чує чиїсь кроки по снігу.

Хрум… хрум… хрум…

Кроки ставали виразнішими. Жінка злякалась і обернулася. Наступне чвакання заглушило її власний хриплий окрик. Зіниці Антоніни Йосипівни здивовано розширилися, коли сталеве лезо пронизало їй серце.

Баба Тоня ще раз хотіла скрикнути, але не змогла. В останні секунди вона встигла багато про що пошкодувати: що не додивиться серіалу, що донька залишиться сама й без неї не впорається, що син, а найгірше невістка, нарешті видихнуть спокійно. Коли жінка подумала про Софію, гримаса скорчила її обличчя та так і застигла на ньому навіки.

У Антоніни Йосипівни Долі був звичайний день, але вона аж ніяк не могла подумати, що він виявиться останнім.

– Як це ти не приїдеш на свята?! – Вероніка вийшла за шкільне подвір’я і попрямувала до свого автомобіля. Сутінки, які згущувала заметіль, перекривали весь кругозір.

– Мам, у нас туса планується на Новий рік, а потім їдемо у Буковель, – пролунало по той бік телефону.

– Міг би відкласти поїздку й потішити матір своєю присутністю хоча б на Різдво. – Вероніка нарешті знайшла автомобіль, спробувала відчинити двері, але вони не піддалися.

– Та ні, ма. У Буковель я точно поїду, а потім подивлюся. Не знаю, може, після свят заскочу.

Жінка ще раз пошарпала дверцята, а потім роздратовано видихнула. Як відтягнути сина від студентських вечірок і дівчат – вона не знала.

– А ти як? Звикла вже до нового місця? – Юнак вирішив перевести розмову в інше русло.

– Та вже третій місяць як звикаю. – Вероніка дістала із сумочки термочашку з недопитим зеленим чаєм. Коли зняла кришку, рідина активно запарувала. Вероніка плюснула залишки напою на дверну шпарину.

– Ялинку ставитимеш?

– От, Артеме, приїхав би й допоміг.

– Ма, ти знову за своє? – увічливо, але твердо запитав юнак.

Вероніка промовчала. Вона, звісно, сердилась, але не хотіла псувати стосунків із сином напередодні свят.

Натомість жінка притримала мобільний телефон плечем, напружила руки й нарешті відчинила дверцята автомобіля.

– Що там у тебе за гуркіт? – запитав Артем.

– Дверцята примерзли, ледь відчинила.

– А ти що, досі на роботі? Уже сьома година. Що ж ти так мордуєш своїх пуцьвірінків?

– Це ще хто кого мордує… Та ні, насправді вже занять майже немає, затрималася, бо допомагала дітям із генеральною репетицією до Нового року.

Вероніка вмостилася за кермо, у салоні було не тепліше, ніж на вулиці. Завела автомобіль, аби прогріти мотор, а сама вилізла назовні зчистити сніг і наморозь із вітрового скла.

– Ясно, – розсіяно відповів Артем. Вероніка почула, як хтось кличе сина і зрозуміла, що хлопець думками десь далеко.

– Ну добре, я чую, ти чимось зайнятий. – «Чи кимось».

– Що? А, так, так… Мені пора йти.

– Я завтра тебе наберу.

– Ок. Їдь обережно.

Розмова роз’єдналася, жінка сховала телефон у сумку й потерла замерзлі руки. Сніг і паморозь неслухняно злітали зі скла, але врешті Вероніці вдалося прочистити для себе хоч якусь видимість.

Коли мотор нарешті прогрівся, жінка обережно рушила. Хуртовина, що почалася по обіді, ставала дедалі лютішою. І хоч двірники «таврії» шалено працювали, сніжинки у своєму танці весь час розбивалися об вітрове скло.

Вероніка полегшено видихнула: хоча б вулиці майже безлюдні. Уперше за останні три місяці вона зраділа, що переїхала з міста до райцентру. Не думала, що знову доведеться звикати до розміреного життя селища міського типу. Їй і досі не вистачало шуму й енергії міста, але після мікроінсульту, що стався торік, лікарі дуже наполягали, щоб вона покинула бізнес і хоч ненадовго переїхала до більш спокійного місця проживання.

Вероніка до останнього боролася з медиками. Коли вони із чоловіком розлучилися, він відсудив у неї частину її справи й у Вероніки стався другий мікроінсульт. Тоді жінка таки піддалася на вмовляння лікарів. Залишила квартиру синові й перебралася жити на периферію, де стояв порожнім будинок покійних батьків. Нарешті знадобилась і педагогічна освіта. Хоча після трьох місяців учителювання Вероніка зрозуміла, що робота з дітьми вимагає не менш сталевих нервів, аніж ведення бізнесу.