Галина Цикіна - Остання крапля

– Віддай! – розсерджено заволала дівчина.

– І не віддам. Із ким ти переписуєшся, з якимсь бойфрендом? – Стас підняв руку подалі від чіпких пальців сестри. – Чи постиш якісь дівчачі бантики в інста?

– Тебе це колише? Віддай!

– І не віддам…

– Чесно, подивишся на тебе – і не скажеш, що тобі шістнадцять.

– А ти взагалі проти мене малолітка.

– Діти, чьо ви репетуєте? – до кімнати зайшов батько. Його щоки й ніс ще були червоними після морозу. Чоловік весь час хукав на руки, аби зігрітися.

– Станіславе, віддай сестрі телефон, – скомандував він. За мить така дорогоцінна річ уже повернулася до Іриних рук.

– Тату, що там за шум був надворі? Щось типу аварії? – запитала дівчина.

– Не знаю. Я доки зачинив магазин, доки перевірив склад, мені було не до шуму. – Чоловік ще раз похукав на руки і вмостився до столу.

– О, Денисе, ти вернувся. – Господиня занесла миску з паруючою картоплею і мимохідь поцілувала благовірного. Іра і Стас одночасно скривилися.

– Ага. – Денис уже двадцять років був одружений із Надією, але в її присутності досі ніяковів.

– Харашо, якраз до вечері. Зараз ще принесу канапки й салат, – жінка швидко вийшла до кухні.

– Я не зрозумів, – кинув чоловік через стіл дітям, які знову почали якусь метушню, – чого ви розсілися?

– Ну тож їсти чекаємо, – трохи зверхньо мовив Стас.

– Я вас зараз почекаю. Бігом на кухню і допоможіть матері, а я поки порозставляю тарілки.

Хлопець і дівчина неохоче виповзали з-за столу.

– Хутчіше, а то ніяких більше мультиків! – пригрозив Денис.

Брат і сестра перезирнулися, а потім пирснули зо сміху.

– Ну, така собі мотивація, – кинула Іра, покидаючи вітальню.

Денис спантеличено почесав потилицю. Він же на власні очі бачив, як син і донька цілі вечори проводять за комп’ютером, переглядаючи якихось «Сніпсонів» чи «Сімпсонів». Чоловік тоді ще дуже здивувався: чого це його діти-підлітки знову вдарилися в мультфільми? Але врешті не став забивати собі цим голову, вирішивши, що то, очевидно, така мода зараз.

Коли серветки і столові прибори вже лежали на столі, Денис сів на стілець і став прислухатися, як неголосні перемовини дружини й дітей змішуються із завиванням вітру за вікном, перетворюючись на якесь казкове вариво. Чоловік утомлено заплющив очі, насолоджуючись своїм тихим щастям, коли раптом ніч розрізало вищання поліцейських сирен.

Денис швидко вискочив на кухню, звідки дорогу було найкраще видно. Але розгледіти у вікні він нічого не зміг, бо там уже скупчилася вся його сім’я.

Олеся цілий день збиралася зайнятися йогою, але весь час на щось відволікалася. Нарешті під вечір вона одягла топ і спортивні лосини, ще раз помилувалася своєю прекрасною фігурою і постелила килимок для йоги. На тому її мотивація до фізичних вправ скінчилася. Після кількох легеньких асан Олеся лягла на килимок і стала гортати новини в соціальній мережі. Дівчина здригнулася, коли телефон завібрував, а екран повідомив, що телефонує Мирослав.

Олеся задоволено цмокнула, коли побачила ім’я чоловіка, але вже за мить спробувала якомога байдужішим тоном мовити: «Алло».

– Чим займаєшся, кицю? – пролунало з телефона.

– Я? – Дівчина роззирнулася довкола. – Йогою.

– Зрозуміло. А я незабаром заскочу додому.

– Та невже?! – тепер Олеся не стримувала емоцій. – А що сталося? Ще тільки о пів на восьму, а ти вже додому. З роботи поперли чи що? – зіронізувала вона.

– Дуже смішно, – відповів Мирослав.

– Невже ти сьогодні швидше впорався?

– Та не зовсім.

– Тоді я не врубаюся…

– Насправді я заскочу ненадовго, а потім знову на роботу. На нашій вулиці сталося вбивство. Поліція вже там. Ти мала їх чути.

– Що?! – скрикнула Олеся. – Тобто ти заскочиш і знову поїдеш на роботу? Ти взагалі нормальний? Я тут стирчу цілими днями сама без друзів, без нормальних магазинів і тусовок, і все через те, що ти привіз мене в цю глушину…

Мирослав очікував такої реакції від дружини, тому заздалегідь відставив слухавку від вуха. Поглянув на час розмови: коли минула хвилина, знову приклав телефон до вушної раковини.

– Тобі робота важливіша за дружину! – почув він у телефоні.

«Це вже майже кінець тиради», – подумав хлопець.

– Олесю, не злись. Хочеш, я тобі щось смачненьке куплю?

– Не треба мені твого смачненького. Я й так уже жирною стаю. І взагалі, тортики й тістечка – мої єдині друзі тут.

– Кицю, так подружися з кимось. Ми ж тут із червня живемо, невже за пів року ти не знайшла нікого, з ким могла б обговорювати проблеми?