Андрій Кокотюха - Життя на карту

– Знайома з вами менше години. А ненавиджу, ніби ви гидите мені під двері від народження.

– Правильно. Не соромтеся. Валіть, що на душі, – Градов роздушив недопалок об денце попільниці. – Наскільки мені відомо, Іван Вольський був із тих, хто намагався робити нашу справу в білих рукавичках. Так ось, я рук бруднити не боюся. Білі рукавички, білі пальта – не для мене. І якщо вже мене прислали сюди, нібито на вищу посаду, а насправді – на бісове заслання, на своєму місці я розгрібатиму всю грязюку, що тут назбиралася. Вільнодумний сищик, навмисне не вигадаєш.

– Мені треба йти.

– Набрид? – Градов усміхнувся у вуса. – Розумію й охоче приймаю. З Москви, добродійко, не присилають людину для того, аби вона комусь подобалася. З Петербурга можуть. Там навчили шаркати чоботами по паркетах. Петербуржець усміхнеться в лице, а вдарить у спину. Ми ж, москвичі, гранично чесні. Не можете десь дати лад власними силами – маєте нашу силу, їжте з маслом. Насправді ви б подякували долі, Анно Ярославівно.

– За що?

– Ну як! Чоловік ваш пішов із життя, залишивши вам у спадок добру, гучну славу. Лишився прикладом для багатьох. Ви далі житимете, як жили. Оговтаєтесь, зустрінете когось. Удова знаменитого сищика, гарна партія. Я вже достатньо огидний чи постаратися ще трохи?

Анна рішуче підвелася.

– Напевне, пане Градов, на Івана Вольського хтось писав брудні доноси. І так, ви маєте рацію. Він залишив по собі добру пам’ять. Ви і такі, як ви, не встигли закидати його багном. Подробиць, а також прізвищ не знаю і знати не хочу. Запевняю вас: аби розмови, на які ви тут натякаєте, Іван вів у моїй присутності чи навіть зі мною, я б ніколи того не визнала. На жодному слідстві, на жодному суді, аби він відбувся. Але я вам вдячна. За цю розмову.

– Справді? Попереджений – озброєний, десь так?

– За інших обставин я навряд почула б те, що мені про свого мужа знати приємно. Власне, я завжди знала це. Тому і вибрала його, тому ми шість років були разом.

Анна підійшла до виходу, Градов не зупиняв.

Уже в дверях повернулася, поставила крапку.

– Іван відповідав своєму прізвищу. Вольський. Від слова «воля». Вільнодумство вважаю його найбільшою чеснотою. І не лише його.

Виходячи, стрималася в останній момент, не хряснула дверима.

З будинку на Володимирській вона не вийшла – вибігла.

Могло видатися збоку: злочинниця тікає з поліцейського управління. Гляди, хтось надміру пильний заволає: «Тримайте злодія!», ще й першим візьметься ловити. Анна справді тікала звідти, хоч ніколи нічого ніде не крала. На неї тиснули тамтешні стіни, стеля, а пик поліцейських чиновників не розрізняла, всі вони злилися для неї в одну, велику й огидну.

А лише десять днів тому дружина слідчого розшукової поліції, читай – теж поліцейського, ставилася до чоловікових колег із пошаною. Як і до Іванової служби. Дарма, що там усякі трапляються. Всюди, куди не глянь, трапляються різні люди. Поліція не виняток. Все одно ж без поліції не можна, доводиться терпіти певні, не надто прийнятні в звичайному житті методи.

Лиш не такі, які Анна Вольська щойно відчула на собі.

Літня київська спека вже вступила в права. Анна пірнула в запорошену липку задуху, наповнену сумішшю звуків жвавої міської частини. Цокали кінські підкови бруком. Дзеленькав трамвай. Ліниво, хоч і голосно, гарикалися візники з водовозами. Перегукувалися, мов у себе на обійстях, селяни, що привезли містянам городину, молоко, сир та іншу домашню смакоту. Гармидер іноді прорізав сюрчок городового, змушуючи всіх мимоволі відриватися від своїх клопотів та повертати голови на звук: раптом відбувається щось цікаве, про що можна пліткувати день, а то й два.

Анна повернула ліворуч, до Опери, ненавмисне, машинально. Уже опинившись поруч, стишила ходу, потім зупинилася. Спогади про місце, де була з чоловіком менше ніж за годину до його загибелі, були ще свіжими, віддавали гострим болем усередині. На мить навіть здалося – ось він, Іван, стоїть на розі, мовби зустрічає. Труснувши головою, Анна відігнала марево. Місце, на якому стала, повернуло їй холодний розум, адже не лише викликало емоції, а й нагадало певні важливі обставини.

Треба повертатися до них – і до життя.

Повільно видихнувши, Анна пошукала очима й знайшла коляску. Сіла, назвала адресу. Всупереч правилам, кілька хвилин завзято поторгувалася. Лише намір шукати іншого змусив немолодого, з більмом на лівому оці візника піти на поступки.