Андрій Кокотюха - Життя на карту

Анна повільно підвелася. Її пальці вчепилися в сумочку, сильно стиснули защіпку.

– Я прийшла, бо готова замінити Івана, – мовила, дивлячись у вічі співрозмовнику. – Для того й відкрилася вам. Мені далі треба на щось жити. Я хочу бути потрібною. Я стану в пригоді. Ви не пошкодуєте, Юлію Марковичу, – дихання зробилося частішим. – Не пошкодували жодного дня відтоді, як блискуче, справді блискуче завершилася справа Лизавети Романцової. Ви пишалися слідчим Вольським, так само зможете пишатися мною!

– Перепрошую, а ви – хто ? – Харитонов двома широкими кроками скоротив між ними відстань, навис над Анною. – Припустімо, вам удалося мене переконати. Не переконали, але припустімо. Вдова слідчого Вольського надалі розкриватиме злочини замість моїх підлеглих? Дорослі, грубі, переважно не обтяжені світськими манерами чоловіки слухатимуться вас? Або, може, ви хочете стати першою в Києві, цілій губернії, навіть цілій державі жінкою-поліцейським? Сищицею – чи ким там себе назвете? – Він відступив, трохи заспокоївся, попустився, заговорив, мов до примхливої підлітки: – Ви просите неможливого й самі, бачу, зрозуміли це. Про всяк випадок попереджаю, дуже делікатно попереджаю: спробуєте понести подібну байку в якусь із газет, урядових, чи того гірше – бульварних, матимете неприємності. Прикро говорити таке молодій жінці на десятий день після того, як вона втратила чоловіка, та все ж мушу.

Анна відчувала – треба щось сказати.

Не мала слів.

Та й сили, накопичені навмисне задля цього візиту, враз вичерпалися.

– Ви навіть не хочете почути, за що Івана вбили?

– За гроші, – відрізав Харитонов. – Є пояснення, під яким ви вказали: з ваших слів написано правильно. Хіба не ви розповіли, як нападник вимагав гроші на бочку? Потім ваш чоловік вирішив захищатися, захистити також вас. За що й поплатився. Того, хто це зробив, шукають і, повірте, неодмінно знайдуть. Розкриття злочинів проти поліцейських для колег є справою честі.

– Юлію Марковичу…

У двері постукали.

– Прошу, прошу! – вигукнув Харитонов аж надто голосно.

До кабінету зайшов опецькуватий пан у синьому мундирі, лисуватий, з короткими бакенбардами й підкрученими вгору напомадженими вусами.

– Маю честь, – кивнув, стукнувши каблуками. – Я невчасно, Юлію Марковичу?

– Навіть дуже вчасно! Гостя вже йде!

Харитонов узяв Анну за лікоть. Вона випручалася, підхопила скручену хустку зі столу. Зіжмакала, сховала в кулачку.

– На все добре, – мовила сухо.

– Але дозвольте рекомендувати, – тепер Харитонов додав урочистості. – Лев Максимович Градов, дійсний титулярний радник. Той самий, хто вимушено замістить покійного Івана Дем’яновича. Відряджений спеціальним приписом із Москви.

– Навіть так? Чому не з Петербурга? – вирвалося в Анни.

– З ким маю честь? – поцікавився гість.

– Вдова вашого попередника, пані Вольська. Клопочеться про допомогу, і ми, звісно, не лишимо в біді. Я особисто піду по інстанціях і…

– Пусте, – зупинила його Анна. – Забудьте нашу розмову. Нічого не треба робити, нікуди не варто ходити. Житиму, як жила. До побачення.

Оминувши московського гостя, втративши всякий інтерес до Харитонова, вона підійшла до дверей, взялася за ручку.

– Хвилиночку.

– Так? – вона озирнулася на Градова.

– Мені вас не назвали.

– Боже, от я віслюк! – Харитонов сплеснув руками. – Ще раз тисячу вибачень! Вольська, Анна Ярославівна, прошу любити й жалувати!

– Дуже приємно, – тон і загалом вигляд Градова свідчили про зворотне. – Звольте почекати мене трошки, пані Вольська. Така нагода, бо я до вас збирався.

– До мене? Додому? Нащо?

– Справа незначна, Анно Ярославівно. Не вважайте за труд, почекайте, коли вже прийшли. Недовго. Це позбавить вас від мого візиту. Навряд чи ви готові приймати вдома гостей, таке горе.

Очі Градова їй не сподобалися навіть більше, ніж погляд Цвіркуна.

Справді, довго чекати не змусив – вийшов, попросив іти за собою.

Поки йшли коридорами, новий знайомий не вимовив ані слова. Пройшли ціле крило, спустилися поверхом нижче. Щойно її супутник прочинив двері кабінету, Анна раптом здригнулася, ще й зойкнула тихенько.

– Щось не так? – поцікавився Градов. – Я встиг налякати?

– Кабінет.

– Що – кабінет? А, справді! Я зайняв робоче місце вашого покійного чоловіка. Бували тут?

– Я не ходила до Івана на службу, – Анна була невдоволена, треба краще тримати себе в руках. – Але ви праві. Він прослужив на цьому місці лише тиждень. Вас прислали замість нього. Отже, ви отримали його кабінет. Бачите, все просто.