Андрій Кокотюха - Життя на карту

– Мені б не знати! – вона сплеснула руками. – Іван довго, до останнього тримав усе в собі. Він спершу скнів у канцелярії, перекладаючи запорошені теки з купки на купку. Нарешті ви́ходив собі інше місце в цьому управлінні. Але поміняв він шило на мило. Розписували йому справи, котрі не мали жодних перспектив. Тобто простенькі: там білизну з двору вкрали, там у винну лавку залізли. Нецікаво, словом. Різниці між канцелярським щуром майже ніякої.

– Що я чую! Чоловік плакався дружині в жилетку!

– А хіба гріх? Хіба соромно висловити дружині накипіле, наболіле? Іван розумів: так кар’єри не зробить, далеко з викраденими старими панталонами-кальсонами не піде. Прагнув більшого, щиро прагнув. Та ви самі ж ось сказали: вище голови не стрибнути. Але – стрибнув. Так, з моєю допомогою. Пані Романцовій, жінці сорока трьох років, розкроїв череп грабіжник. Знайшли його за добу. Попався, бо хотів продати її срібний хрестик у трактирі на Подолі. Навіть не продати, обміняти на випивку. Нещасний волав – не вбивця, хрестик на вулиці знайшов. Не повірили. Іванові та історія муляла. Він не міг зрозуміти, чим саме. Не витримав – поділився зі мною. Мовляв, сумнів є, а ось який – хтозна. – Анна захопилася, її оповідь уже нагадувала сповідь, надто довго тримала в собі те, чим давно кортіло поділитися й навіть похвалитися. – Я попросила розказати все детально. Жертва овдовіла за три роки до того, довго не змогла бути сама, завела стосунки з тим, хто ближче, аби не шукати далеко. Молоденький прикажчик Олексій, двадцять вісім років від роду. Щоб укоротити язики пліткарям, незабаром обвінчалася з ним. Він же, молодий муж, підняв тривогу. Він же і вбив, як виявилося.

– Газети писали. З усією повагою, але – не вірю.

– А газети писали про обручку? – Анна пустила хитрого бісика. – Грабіжник нібито стягнув у жертви, до всього, обручальний перстеник. Так заявив згорьований Олексій, причому – відразу, щойно приїхала поліція. Іван, як слідчий, сам прийняв у молоденького вдівця заяву з описом украденого. Мені зайшло в голову відверто поговорити з близькими подругами вбитої. Жінка жінці довірить більше, ніж мужчині, та ще й слідчому з розшукової поліції. Слово за словом – я дізналася, що останнім часом Лизавета з молодим чоловіком не дуже мирилася. Нібито він тягав гроші з каси, вештався по ресторанах, навідував дорогих повій. Знаєте, не тих, із Ямської чи Нижнього Валу. Навіть не хрещатицьких. Є такі дами з вищого світу, нудяться, хочуть пригод, заразом підробляють. Пустила Івана по такому сліду, хай би там як це не прозвучало зараз. Він знайшов даму, я з нею побазікала. Все підтвердилося. Гулякою був Олексійко.

– Це нічого не значить, – відрубав Харитонов. – Таких повно. Не всі вони вбивають власних дружин.

– Юлію Марковичу, ви ж знаєте: він убив. Навіть знаєте, як Іван Вольський довів його провину. Не знаєте лишень: викрила вбивцю я. Поділилася з чоловіком думками. Він зробив, як сказала. І вперше від часу служби став знаменитим, його нарешті помітили. Обручка, пане Харитонов, обручальний перстеник. Грабіжник міг забрати все, що завгодно. Крім того, чого жертва не мала, – вперше не лише за час візиту, а взагалі відтоді, як сталося горе, Анна всміхнулася. – Лизавета Романцова незадовго до загибелі зняла обручку з пальця. Перстеник обтяжував жінку, як і той відверто невдалий шлюб. Вона одружилася, аби не бути самою. І нікуди від самотності не поділася. Це мені повідала дуже близька пані Романцовій людина. А я звела все докупи, на пальцях пояснила Іванові. Могла помилитися. Та бачте – висновки правильні.

Поки вона говорила, Харитонов пустив спинку стільця, слухав, походжаючи й заклавши руки за спину. Так поважний професор слухає студента, якому, попри старання, вже виніс вирок і не має наміру ставити належну оцінку. Є на те свої причини.

– Саме таким був хід думок пана Вольського, – визнав, щойно Анна скінчила. – Виявляється, він виклав мені хід ваших думок. Ви вперто хочете, аби я в це повірив. Прийняв факт, що дружина розкривала вбивства замість чоловіка, аби зробити останнього знаменитим. Ви ж задля цього прийшли, у такому намагаєтесь мене переконати? Чи ні?

– Погано виходить, – визнала вона. – Бачу й чую, не ймете мені віри. Не надто переконлива й красномовна.

– Аж ніяк, – кивнув Харитонов. – Але з поваги до Івана Дем’яновича, Царство Небесне, – він осінив себе хрестом, – і до вас особисто, Анно Ярославівно, припущу на мить: усе так, як ви кажете. Питання: для чого ви прийшли з цим сюди, пощо принесли це мені? Задля компрометації покійного чоловіка? Навряд. Довести, що в нас, у розшуковій поліції, служать бовдури? Не думаю. Вольський справді зробився за короткий час знаменитістю, проте він був не найкращим, одним із кращих. Є посередності, не без того – вони, на жаль, всюди є. Нам, та де – мені особисто буде його бракувати. Тільки ж, голубонько моя, розшук не зупинився, люди працюють, знають свою роботу. Незамінних нема. Наприклад, з хвилини на хвилину чекаю на свого нового помічника. Прислали замість Вольського, святе місце не спорожніє. Тому, вибачте, мушу просити вас відкланятися та йти.