Олексій Волков - Мертві квіти

— А… якщо ти десь помилився? У своїх генiальних розрахунках? — не вгавала вона.

— Тодi доля мене покарає. I так менi i треба!

— А я гадала… — голос Оленки затремтiв, — ти просто вiриш менi.

— Я тобi вiрю, спи, — тихо промовив Стас. — Хоча за це покарання буває ще бiльш жорстоким.

Останньої фрази вона не почула.

Дзвiнок у дверi тепер завжди примушував Оленку здригатися. За кiлька днiв пiсля виписки iз вiддiлення їх було зовсiм небагато, отих дзвiнкiв. Проте щоразу вона напружувалася i лякалася.

— Знаєш, — одного разу сказала вона, — весь час здається, що зараз увiйде хтось i щось скаже. I усе переграється укотре. I ми знову залишимось. I це тягтиметься вiчно.

— Не бiйся, — вiдповiв Стас. — Вирiшено остаточно i безповоротно. I повiр: немає такої людини, яка змусила б мене залишитися. Крiм тебе, звiсно.

Але цей вечiрнiй дзвiнок чомусь рiзонув i по його напружених нервах. Останнiй вечiр у Галичi. Остання нiч. Зранку у дорогу. Вони кидають усе як є — Оленчину квартиру, роботу. Паперовi клопоти вiдкладаються на потiм. Лише одна справа не могла чекати — вiд'їзд. Подалi з мiста, яке залишило стiльки неприємних вражень.

Нiчого не має перешкодити. Оленчинi речi вже у машинi. Машина пiд будинком. Навiть тих, кого належало називати не iнакше як партнерами, попередив, i вони не мали нiчого проти. Стас навiть запропонував ключi вiд будинку спочатку Берковичу, а потiм i прокурору. Обидва вiдмовилися, просили тiльки не забути про термiн переоформлення документiв i побажали щасливої дороги. Нарештi, Галич вiдпускав.

— Давай не вiдчиняти, — попросила Оленка.

— Ти що? Машина пiд вiкнами. Припини. Вiдзавтра працюватиму над твоїм психологiчним станом.

Гащак i Нагiрний стояли в отворi дверей, демонстративно тримаючи пляшку.

— Ти глянь, — здивувався Стас. — Диви, хто прийшов! Не згордували. А чого ж таку маленьку?

— Тобi їхати зранку. Знову плакатимеш, що обставини не дозволили.

— З усiх, кого можна було побачити, вiдчинивши дверi, схоже, це найприємнiший вiзит, — посмiхаючись, зауважила Оленка.

— Ви про пляшку? — не розгубився Нагiрний.

— Про вас! Роздягайтеся! Якраз на вечерю. Тiльки атмосфера у нас вже похiдна, вибачайте.

— Ось так… — невiдомо кому жалiвся Гащак. — Налетiв, пройшовся по мiсту наче буревiй, забрав найлiпше, i ну вас усiх. Киснiть далi у своєму болотi…

— Припинiть, — смiявся Стас. — Краще давайте на кухню. У господинi роль керуюча.

— Ну, звiсно! — пiдхопив Нагiрний. — А там лiкарняний листок закриємо, i вiчна посудомийка. Таке воно життя української жiнки.

— Дякую, Богдане Петровичу, за райдужнi перспективи! — обурилась Оленка.

— А чого без шефинi? — запитав Стас. — Не запрошували iз собою? Чи вiдмовилася?

— Ну, ти ж їй серце розбив! Тепер усе на нас нещасних знову виллється.

— А якщо серйозно?

— А якщо серйозно, то не казали, — пояснив Нагiрний. — Ви ж не спрацювалися. Видно було. То навiщо? А хотiлося на прощання душевної атмосфери.

— Щоб усi свої, — пiдказав Гащак.

— Дякую, що за свого маєте, — серйозно промовив Стас. — Я… вiрите, чесно, їдучи, у цьому мiстi нi за чим не шкодую. Окрiм вас. Можете не вiрити.

— Игим… — нiяково крякнув Нагiрний. — Усе у нас неправильно iде. Щоб такi розмови вести, там уже тiльки на днi має лишатись. А ми…

— Нiчого подiбного! — встрягла Оленка. — Усе правильно. Отже, думки від душi, а не з п'яної голови. Так, любий, за хлiбом. I то миттєво. А ми тут покуховаримо.

Пiдхопилися усi, але Стас одразу ж посадив їх назад i як був, у спортивному костюмi, вискочив за дверi. Душа спiвала: все-таки останнiй галицький акорд не звучатиме похмуро.

Постать, що вiдокремилася вiд водостiчної труби, була кривою i згорбленою, а звук, з яким кiстлява рука ковзнула по iржавому залiзi, вилив порцiю холодної води поза шкiру. Темрява ховала його обличчя. Каптур аж закривав очі.

Вiн зробив крок назустрiч, щоправда, так i не вiдпустивши труби, наче без неї мiг упасти. Тодi нахилився до машини, яка стояла зовсiм поруч. А тремтячий та скриплявий голос промовив:

— Що, тiкаєш?

Цей тембр важко було не впiзнати. Проте слабкiсть продовжувала розливатися по ногах i лише за яку хвилину мало вiдбутися повернення до нормального стану.

— Чого менi втiкати, просто їду. Немає нiчого доброго у вашому мiстi, щоб тут висиджувати. Дiра дiрою. Гадюшник.

Не без зусиль рухаючись, Ратушняк наблизився упритул. На ньому була звичайна штормiвка, каптур якої у темрявi справив таке неприємне враження.

— А ви чого тут о такiй годинi?