Олексій Волков - Мертві квіти

— Як скрізь, — знизав плечима Стас. — Коли помирає хворий пiсля операцiї, хоч хтось i хоч у чомусь повинен бути винний. Навiть якби хворого на операцiйний стiл без голови привезли.

Колеги невесело посмiхнулися.

— То що, може хоч скiнчиться цей день так, як я розраховував?

— А як ви розраховували?

— Ну, хоч кави з новими колегами випити, — розвiв руками Стас.

— А це завжди будь ласка, — розплився у посмiшцi Нагiрний. — Це святе. Навiть пальто нове не «замочиш» — порветься.

— Без хiрургеси? — засумнівався Гащак.

— Особливо сьогоднi… — наполягав Нагiрний. — Нервiв скільки витратили. Якийсь релакс потрiбний.

— Може образитися, — стояв на своєму Гащак. — I не на нас, а на нового лікаря.

— А вони потiм iндивiдуально, удвох, — гнув своєї Богдан.

— Про що ви? — не витримав Стас.

— Та нiчого… — нарештi махнув рукою Гащак. — Гаразд, п'ємо. Просто шефиня приїде, хтось ляпне, що ми за твiй приїзд «каву» пили. I виходить, наче, без неї…

— Яка шефиня? — ще зранку вiн пропустив повз вуха сказане головним.

— А тобi що, не казали? У нас не як у людей — завiдую-ча, — Гащак наголосив на останньому складі. — Висловлюючись термiнологiєю Богдана Петровича, — Павловська Дiана Василiвна. Ну, про роки, як для жiнки, говорити не етично, а так — не жоната…

— Не одружена, — поправив Нагiрний. — Точнiше, розлучена.

— Дiйсно, вже розлучена, бездiтна, нещаслива, у зв'язку з чим перiодично буваємо нещасливими й ми.

— Не любить шефиню, — розвiв руками Богдан. — Нормальна баба. Просто крутiша, нiж ми обидва разом, погодься. Ну, i з повагою треба до неї. То що?

Кава вийшла доволi пристойною, аби увiнчати такий невдалий день, i водночас достатньо скромною, щоб не скидатися на могорич за приїзд, випитий за спиною шефинi. Кава у пiдсобцi, пачка цукерок і пляшка коньяку, кiлька бутербродiв вiд операцiйної медсестри Надi.

— Ну, не знаю-ю… — протяг Нагiрний, висловлюючи усiм своїм виглядом сумнiв, — чи це достатня пiдстава для переїзду. Кинути роботу в обласнiй лiкарнi, щоб опинитись у нашiй дiрi? Я, чесно кажучи, на твоєму мiсцi просто продав би цю хату, купив квартиру у Вiнницi, якусь класну… Не розумiю.

— Будинок продати нашвидкуруч — багато втратиш, — пояснив Стас, не збираючись посвячувати колег у дивнi нюанси заповiту. — Щоб знайти вигiдного купця час потрiбен. Ну а у мене там… Ну це ж не життя — у квартирi батькiв дружини, з якою розлучаєшся. Та й взагалi, змiна оточення. А чого, у вас тут нормально. Чому кажете, що дiра?

— Не переконуй його, — порадив Гащак. — Для чого? Нехай працює. Ще й оженимо його. Га? У нас тут такi акули! Не здивуюся, якщо вже завтра на нього почнеться справжнє полювання.

— Ну, якщо ви вже встигли розпатякати, що я розлучаюсь…

— При чому тут! — обурився Нагiрний. — Це ж район! Ти ще не встиг з'явитись, а усi про тебе знають! Специфiка! Кудись пiшов — усi знають, на когось подивився — також усi знають. Тут не сховаєшся.

— А ще удвiчi прибрешуть, — додав Гащак. — Тут жити не так просто. Це тобi не Вiнниця, що iдеш вулицею i усiм по барабану, хто ти. А тут — пiдвезеш по дорозi яку медсестру, доїхав додому, а теща вже в курсi. Село!

— Нiчого, — махнув рукою Стас, наливаючи. — А хто цей старший чоловiк, той, що вiдмовився з нами каву пити?

— А це Ратушняк, колишнiй завiдувач, — пояснив Богдан. — Хiрургеса у нас уже сiм рокiв. А до неї вiн був. Зараз старий, сидить у полiклiнiцi, винце потягує. Подався останнiм часом. Але апендицит ще зробить. Сьогоднi, до речi, вiн уночi чергує.

— Важкий характер, — скривився Гащак. — Зануда, все норовить комусь якусь шпичку вставити. Нiби це ми виннi, що його у полiклiнiку поперли.

— До речi, з твоїм дружбу водив! — згадав Нагiрний. — Усе в шахи рiзалися.

— З моїм — ким? — уточнив Стас.

— Родичем, який хату тобi подарував.

— Ви i його знаєте?!

— А що тут знати… Мироненко — колишнiй директор музею. До речi, музей у нас непоганий, сходи.

— Хiрургесу попроси, нехай тебе зводить, — вставив Гащак. — А потiм на каву. Може якраз?

— I нам легше стане, — пiдтримав Нагiрний. — Задоволена жiнка — добра жiнка.

Вони засидiлися за шосту, i Стасу стало вiдомо, що його померлий родич жив тихо i у районi не запам'ятався нiчим особливим, що дiтей не мав, що на шахових спартакiадах завжди брав першi мiсця. Що вiдома йому Неонiла Йосипiвна Мурашевич до виходу на пенсiю викладала українську у мiсцевiй школi. Про її стосунки з померлим жоден iз колег нiчого певного сказати не мiг.

День був багатий на враження i вiдiбрав купу сил, тому Стас вирiшив якнайранiше дати собi команду «вiдбiй». Болiли ноги, встигнувши вiдвикнути вiд операцiйної. Та й минула нiч, значну частину якої вiн провiв за кермом, зганявши туди-назад до Вiнницi, давала себе знати. А ще позаминула, ота з грозою.