Олексій Волков - Мертві квіти

— Ну ти що, не читав грецькі мiфи? — долучився Гащак. — Хотiв чоловiк до сонечка пiднятися, а мотор перегрiвся, от тепер ми i маємо отримувати «на горiхи», а родичi — ховати.

— Вiн був керiвником дитячої туристичної секцiї, поведений на дельтапланеризмi, — пояснив Нагiрний. — Ну i… Щастя забракло у вiдповiдальний момент.

— У вас тут не засумуєш, — почухав потилицю Стас. — Скiльки працюю, у цiлiй Вiнницькiй областi нiхто жодного разу з небес не падав. З дахiв бувало, а от з небес…

— А у нас так є, — махнула рукою шефиня. — Любить нам планида свиню пiдсунути. Ще вiд сказу не очухалися, маєш новий «подарунок».

Стас лише запитливо подивився на колег.

— Пiвтора мiсяцi тому, — пояснив Гащак, — пес покусав мужика. Привезли до лiкарнi, а вiн категорично вiдмовився щепитися. Ну не хоче, як його змусиш? Вiн як дiзнався, що при цьому пити не можна, навiть i чути не схотiв. Ну i… Пес, на лихо, скаженим виявився. Перший випадок у районi за двадцять п'ять рокiв. Прогримiли ми на цiлу область. Добре, що «дєдушка» Ратушняк такий дотошний i в мужика розписку взяв про відмову.

— Та все ж… — зiтхнула Павловська. — Усiм по доганi, усiх на КЕК [1] КЕК — контрольно-експертна комісія, яка перевіряє відповідність дій лікаря існуючим стандартам у конкретних випадках лікування хворих. … Категорiї знiмати…

— Не слабо, — згодився Стас. — I що, помер чолов'яга?

— А що, у Вiнницi вiд сказу одужують? У нас же ж, висловлюючись твоєю мовою, якщо пацiєнт сам собi голову вiдiтне, то однаково лiкар винен, бо не зумiв переконати, що це шкiдливо, — прокоментував Гащак.

Довелося тiльки з розумiнням зiтхнути.

Кава з шефинею не вийшла.

— Ще встигнемо, Станiславе Iвановичу, — миролюбно сказала вона. — Ви ж не звільнюєтеся завтра! I ще прошу вас, якщо цього мiсяця оперуватимете уночi, на асистенцiю викликати мене. Не ображайтеся i не думайте, що це недовiра. Просто я вiдповiдаю за службу i звикла страхуватися.

А вечiр був насичений вiзитами.

Першим прийшов добродiй виразно алкогольної зовнiшностi. З тих, хто ще не дiйшов до стану худоби, але «живої води» вже потребував не менше нiж звичайної.

— А ви лiкар, так? — швидко i без вступу запитав вiн. — Ну, я знаю… Племiнник… Андрiйович розповiдав про вас. Ну… ми ж з ним друзi були. Нi, я молодший, але… ну, ми з ним шахiсти, так, у будинку культури…

Розповiдь iз використанням спецiальної термiнологiї про те, що покiйний був ледь не гросмейстером, обiцяла затягтися, тому довелося напряму запитати, що йому потрiбно.

— Вам загрожує небезпека, — випалив гiсть. — С-серйозна. Я казав — ми з Андрiйовичем дружили. Прийшов вас попередити.

Вiн промовляв окремими фразами, якi наче спочатку мали скластися у нього в головi, а потiм вилiтали з рота кулеметними чергами.

Мета його візиту намалювалася одразу. І все ж таки неприємний холодок у животі не забарився з'явитися після цих слів.

— I в чому ж вона полягає?

— Хто?

— Ну, небезпека.

— А… — вiн зробив незграбний жест i, взявши Стаса за лiкоть, повiв кудись у кут подвiр'я, хоч поруч i так нiкого не було. — Значить, слухайте… Потрiбно… маленьку допомогу. Двадцять гривень… — голос його стишився ще бiльше, а очi набули надзвичайно серйозного виразу. — Не менi, — вiн щиросердечно поклав руку на серце. — Людинi. За iнформацiю.

— А я гадаю, вам просто немає за що випити, — припустив Стас.

Запевнення чолов'яги, що вiн легко може взагалi не пити, довершили справу. Проте відчуття смоктання попiд грудьми не зникло. Нове оточення продовжувало демонструвати свою таємничу непривітність.

— Коли хтось комусь хоче допомогти, — повчав його Стас, ведучи до ворiт, — то робить це безкорисно. А дам я вам двадцятку — за годину тут черга стоятиме, i всi з застереженнями про небезпеку.

Пообiцявши ще прийти на знак дружби з померлим, алкаш забрався, не покращивши своїм вiзитом враження, яке вiд початку навiював цей будинок, зовсiм навпаки. Щось зайве, неприємне все бiльше намотувалося клубком на оцi його «спадкоємнi» справи. I вкладаючись на фамiльному диванi, Стас вiдчув цiлком зрозумiлi роздратування i злiсть, а також бажання наперекiр усьому прожити тут рiк, показавши пiсля цього руку не те що по лiкоть, по саме плече всiм винним у його зiпсованому настрої.

За роки фiгура господаря так витиснула диван, що пружини вигнулися, сформувавши улоговину, лежати за межами якої просто неможливо. Погляд знову вперся у килим. «Iндiанець» вiдшукався одразу. Довелося ще раз здивуватися схожостi вiзерункiв з профiлем людського обличчя, такого специфiчного.