Олексій Волков - Мертві квіти

— А я i так давно у ящику, — незворушно зауважив дебелий, клацаючи по годиннику. — Давно i надiйно.

— Не скажи-и… — хитро скривився зморшкуватий, вицiлюючи нову жертву на дошцi, — не скажи-и… Кiлька рокiв тому хотiли вiдкопати тебе. От би було!

— Хто?! Нi, ти це серйозно?

— Отвєчаю за базар! — оптимiстично проскрипiв старий. — А хто… Так i не знайшли.

— А що, шукали?!

— Ще й як! Увесь Галич гудiв. Як тепер кажуть — конкретно. Та то ще давно було, вже нiхто i не згадує. Мали б скандал на все мiсто, а може й область.

— Гадаю, на цiлу країну, — без натяку на жарт упевнено промовив дебелий. — Тепер iз цим швидко. У будь-якiй дiрi щось мало-мальськи скандальне тiльки б но сталося, телевiзор на усю країну того ж дня рознесе. Ментальнiсть у нас тепер така — чужа брудна бiлизна найцiкавiша. А тут раптом… Не чув, принаймнi, щоби ще десь замiсть людини восковий муляж ховали.

— Ментальнiсть, як ти кажеш, — не погодився гiсть, — завжди була такою. Але хоч соромилися. Знали, що так негарно. Тепер налiпку «не личить» зняли. Подивись, що показують — як не чужi вiкна, то чужi дверi, чужi бруднi труси… Нате, смакуйте на здоров'я. Куди ми йдемо, Тарасе? Чого вони хочуть? Щоб нашi онуки геть усi опустилися до рiвня баби Курилихи?

— Саме того й хочуть, — незворушно вiдповiв дебелий. — Тупе стадо грабувати легше. Розкажи краще, як це сталося.

— Як-як… Отодi от зразу, коли почали чутки ходити нiби ти живий насправдi. Цiле мiсто гомонiло. Десь щось прорвалося. Не знаю вже, через кого. Може i через Коломию, скiльки там до неї? Зовсiм поруч. А може й лiкарi нашi. Хiрурги великi, оперуючi. Свiтила районного масштабу… Саме такi чутки й пiшли, буцiмто Нагiрний з Гащаком iз тобою на машинi їздили, упритул бачили, розмовляли. Щоправда, нiхто не знав звiдки воно взялося. З ким першим Гащак або Нагiрний подiлився.

— А може таксист отой молоденький, з яким я до Коломиї їздив. Щось мiг докумекати. А сам ти пiсля скляночки оковитої часом нiде не бовкнув? Щодня ж глушиш. Може, коли дози не розрахував?

— А я, шановний, — тамуючи ображене тремтiння голосу, вiдповiв зморшкуватий, — стаканчик свiй давно вже глушу лише на самотi. I, повiр, не шкодую.

— Ну, гаразд, я так. То що ж було?

— А те й було. Розкопали однiєї ночi, але не встигли до свiтанку. Часу забракло до домовини дiстатися.

— Ну, ще б — задоволено промовив дебелий. — Станiслав плиту коли встановлював, майстрiв iз Франкiвська замовив. Вони усе швидко. Толком нiхто й не бачив, що i як будували. А вiн змусив їх конкретний фундамент донизу залити. Не хотiли, казали — перестраховка, i так стоятиме. Станiслав заплатив, вони мусили. От i виручив. За одну нiч там нiяк не пiдриєшся.

— Ну от, а зранку люди побачили, ще бiльше розмов стало. Скарб у могилi! Разом з Мироненком або взагалi без нього! Мамчур тодi так трусонув тих, що могилу для тебе копали, мало не здалося. Це ж на них перша пiдозра… Вiдтодi бiльше нiхто не пробував. Бояться.

— Ну, ще б… — рука-клешня потягла з дошки нову жертву. — Мамчур може й сам що пiдозрює. Але перший зацiкавлений у тому, щоб я там вiчно лежав. Уяви собi: з'являюся я, i права на хату висуваю. Живий, отже, й заповiт не дiйсний. Уяви, яка колотнеча почнеться.

— Ну, про Мамчура мова окрема. А от чесно скажи, Тарасе, — зморшкуватий на мить зовсiм вiдiрвався вiд гри й зазирнув йому в очi. — Не шкода? Хороми у тебе, дивлюся, тепер справдi царськi, а килимок, який ще у Галичi мiль доїдала, он на стiну вчепив! Тягне, напевно, муляє?

— Нi, — без найменших емоцiй вiдповiв той. — Не тягне, нi на грам. А килимок… Не я, Станiслав повiсив. Це у нього почуття до того дрантя. Книга пророцтв… Тьху…

— То ото воно i є? — в очах старигана несподiвано з'явився iнтерес. — Про це вiн у мене на дачi тодi розповiдав?

— У тебе на дачi, — незворушно продовжував дебелий, — вiн забагато випив на прощання, того i верз всiляку маячню.

— Нехай, — зморшкуватий пiдвiвся, з iнтересом розглядаючи килим на стiнi. — Однаково покажи, де тут ти. Оце?! Курва мать… Жартуєш? У життi ти набагато потворнiший.

— На дошку краще дивись, — порадив господар. — А це повна нiсенiтниця. Проте молодь усе до мiстики тягло. Ми ж знаємо, що такого не буває. А людина, якщо дуже схоче щось у чомусь побачити, обов'язково побачить, рано чи пiзно. Любив я свiй дiм, але спротивив він мені з певних часiв. Це ж вiн у мене Нiлу забрав. Тож i є тепер для мене мiсцем з неприємними спогадами. А що там тепер?

— Як не дивно — дiм з привидами! — не приховуючи сарказму, прокректав старий. — Саме так його колись жартома твiй небiж назвав. А тепер дiйсно. Належить вiн начебто Берковичу. Але той там не живе. I не буває, принаймнi нiхто ще не бачив, щоби Берко туди заходив. I техноцентром також не пахне, хоч i казали один час. А ще говорили, нiби єврей один iз-за кордону синагогу з нього хотiв зробити. Навiть приїздили, оглядали. Але на тому й скiнчилося. Стоїть.