Євгенія Кононенко - Імітація

Лариса розпитує Кубова, коли викликали міліцію до зарубаного Сумцова. Кубов розповів, що нещасний Анатолій ще був живий. Поки вчительки верещали і втрачали свідомість, він кинувся до Анатолія із запитанням: Толю, хто це тебе так? Скажи! А Толя з кривавою головою прохрипів: яке це має значення? Хай собі живе, якщо зможе... Це було страшно. Я багато смертей бачив, у мене робота така. Але тоді я аж прямо весь став сам не свій. Єдине, що радує, так це те, що Толя не дізнався про загибель Мар’яни. І чого він ту Таньку вигороджував? А може, то й не Танька була...

— Колю, ти кажеш, що ти тоді викликав міліцію.

— Не я, а одна з тих баб, але по моєму мобілу.

— Але тоді ж можна було взяти собаку і знайти вбивцю!

— Так і зробили. Я сказав хлопцям, які приїхали: знайдіть убивцю мого друга. Але ті баби затерли всі сліди. Собака прийшов у дім до одної з них... От н-нікчемні істоти! Втім, ви їх сьогодні бачили на власні очі.

— Колю, а ти б не хотів побудувати музичну школу в рідному місті? Яка б це була пам’ять про друга Анатолія!

— Як це — побудувати? На свої гроші? А тоді усі ці... — Кубов робить широкий жест, — захочуть, щоб я будував будинки їм. І не менші, ніж ото в мене!

— Їм усім будувати будинки не треба. А музичну школу імені Анатолія Сумцова — це було б так благородно!

— У мене нема на це грошей, — рішуче відрубує Кубов, — хоча я й дуже любив Анатолія, але в мене обмежені кошти.

— Навіщо імені Анатолія Сумцова? То була б школа імені Миколая Кубова! Як Третяковська галерея!

— Але ж я не граю ні на одному струменті! Толя мене колись учив на піаніні, але в мене не було часу!

— Третяков не був ніяким художником, він просто давав гроші художникам. А пам’ять про нього живе у віках...

— Побудував би сучасну школу замість цієї хати, платив би вчителям по двісті «зелених» на місяць...

— Вистачило б з них і сто! Для нашого селища це шалені гроші! — вигукнув Коля Кубов, який уже відчував гордість від великого імені КУБОВ на фасаді. А то так і помреш, і ніхто про тебе не згадає. От тільки де взяти гроші? Але він подумає про це, може, десь щось і знайде. Кінець кінцем — живеш, живеш, і ніхто тебе добрим словом не згадає.

— Мене можуть завтра знайти з ножем у пузі або з сокирою в голові. Як Анатолія. А скоріше за все, з кулею між брів! — Кубов починає хлипати, і наливає собі горілки, а Лариса й Чеканчук звертаються до Свєти, чи не варто покликати Вікторію Микитівну, на що Свєта відповідає, що не вистачає тут ще цієї відьми, так добре без неї.

І знову напівтемрява купе, дзенькання ложечок у дорожніх склянках, гуркіт коліс і чорна темрява за вікном. Позаду божевільна їзда в «Лінкольні» кольору металік, яке вів п’яний Кубов. Потім гаряче прощання з Кубовим, який поклявся знайти убивць Анатолія і Мар’яни, а також серйозно подумати щодо музичної школи. А потім — захекана біганина по коліях і перонах, коли вони встигли на потяг тільки тому, що він вирушив на декілька хвилин пізніше. І ось нарешті вони прийшли до тями у своєму купе, де, крім них, їде один молодий хлопець, що пішов грати в карти до сусідів. Четверте місце вільне. Слава Богу, нарешті можна трохи відпочити, бо завтра їм на роботу мало не з вокзалу.

— То що ми скажемо Бісту про зникнення Любоньчиних картин?

На щастя, в них є ще один бланк розписки. Вони виготовляють нову, вписуючи туди тільки ті картини, які не вкрали. Фабрикують підписи батьків Козових. Шкода, що пропала «Мука жінки». Бісту, гадаю, сподобалось би. Він любить експресію в мистецтві. Аби тільки не в повсякденному житті.

— Можна було б йому й не давати тієї картини. It is too good for him [31] Це задобре для нього (англ.). .

Лариса здивовано дивиться на Чеканчука, він пояснює:

— Я, звичайно, не певен на всі сто, але в мене таке враження, що покійна Мар’яна робила те саме. Ти ж бачила, яку картинну галерею вона зібрала? А також вона дарувала картини друзям. Одну подарувала навіть мені. Може, одного дня зберемося в мене, то побачиш.

— То теж картина Козової?

— Ні. Якоїсь дівчини з околиці Києва. У центрі — велике спокійне обличчя. Жіноче, дуже гарне. А навкруги — перекривлені пики. Вона висить у мене.

— То ти гадаєш, у нас пройде цей номер?

— Гадаю, що так. Тільки треба буде повернути гроші. Ти за це не переживай.

— Сашику, облиш, ти не мільйонер.

— Я сам, а в тебе сім’я.

— Ой, та родина! Одна мука!

— Не гніви Бога, Ларо...

Вони замовкають. Тихо дивляться в темряві одне на одного, не відводячи очей. Обидва знають, що треба урвати мовчання і не знаходять слів. Нарешті Лариса каже: