Євгенія Кононенко - Імітація

А того вечора після їхньої останньої зустрічі вона перед дорогою заїхала до себе. Він добре пам’ятає їхню останню телефонну розмову. Вона дзвонила з дому, на екранчику телефонного апарата блимав її домашній номер, отже, вона могла лишити діамантові сережки вдома. Не в Париж вона їхала, а в Новожахів. Риженко погодився з цим припущенням. Але не погодилась Лариса: якщо жінка знімає коштовні сережки, щоб не ризикувати в дорозі, то неодмінно одягне інші, не такі дорогі. Зяяти дірками у вухах не буде.

Лариса вийшла з кабінету Біста. Тепер туди запросили Чеканнука. Тетяна забрала Ларисину чашечку, принесла таку саму мініатюрну чашечку кави для Олександра і великого кухля вітамінного напою для боса. Джері почав із вибачень — це означало, що треба буде робити те, що не входить до безпосередніх обов’язків. У чому справа? А в тому, що Мар’яна мала рахунок у банку, приватне помешкання, коштовні прикраси , а її син Джордж є її єдиним спадкоємцем. Чеканчук дістав із внутрішньої кишені ключі від Мар’яниної хати, поклав перед Вістом — ось, нехай шукає документи на квартиру, чекові книжки і коштовні прикраси. Але Джері висловив серйозне припущення, що молодий хлопець не орієнтується у чужій країні і в помешканні, де ніколи не бував, а тому просить Чеканчука поїхати з ним до житлової контори і до Мар’яниної квартири.

— Це, кінець кінцем, наш обов’язок перед незабутньою колегою, яка так багато зробила для того, щоб фундація якнайдостойніше виконувала своє призначення і покликання. Юра-Джордж скоро буде, за ним поїхав автомобіль фундації.

— А як щодо нашої поїздки до Козової?

— Спочатку зроби справи з Мар’яниним сином, — відповів Джері з тією посмішкою, яка означала, що розмову закінчено, і спроби продовжити її не матимуть успіху.

— Ти не забув, що сьогодні ввечері ми зустрічаємось у мене — Анжелка принесе ключа? — нагадала Чеканчукові Лариса, коли він ішов з фундації.

У житловій конторі сказали, що для оформлення спадку треба подати свідоцтво про смерть, свідоцтво про народження та свідоцтво про власність і, оскільки заповіту нема, чекати півроку, чи не з’являться інші спадкоємці. Далі Чеканчук і юний Молданскі поїхали на Хрещатик. Там відпустили машину.

— Дитиною я не любив Хрещатика, — сказав Юрко, — але мама мені казала: хто втомлюється від Хрещатика, той втомлюється від життя. Потім мені те саме казали про Лондон.

І знову моторошне відчуття холодило нутрощі, коли ліфт віз їх нагору, і ключ довго не потрапляв до щілини, і довго не хотів робити потрібних обертів, і неспокійні неоформлені думки — а раптом хтось тут був уночі, коли вони пішли, а раптом вони не прибрали пляшку й склянки — билися в голові Чеканчука. Але все в цьому домі на місці, і жовта жінка з несподівано виразним лицем докірливо дивиться на двійко п’яних підлітків за столиком літнього кафе з картини, що висить просто перед вхідними дверима.

— Чому мама купувала тільки такі картини, де зображено людей із суспільних низів? — запитав Юрко, роздивляючись у вітальні.

— У твоєї мами був хороший смак до малярства.

— Так. Але чому всі картини в її вітальні мають настрій черевиків Ван-Гога?

— Ти хочеш, щоб я побув тут з тобою, чи залишишся сам?

— Ти не скажеш, де найняти прибиральницю? — спитав Юрко на порозі спальні.

Поговорили, — подумав Чеканчук.

Вони шукали ключі від письмового стола в кабінеті і не знайшли, а потім Юрко легко відчинив дверцята кишеньковим ножем, але в жодній шухляді не було ні коштовностей, ні документів, тільки давні ще чорно-білі фотокартки. Родинна пам’ять Мар’яниного сина не цікавить і вони переходять до спочивальні. В глибині шафи за рядом пальт і костюмів на плечках надибали маленький сейф. Очевидно, там і документи, і прикраси. Але від сейфа нема ключа.

— Думай, Юро, де він може бути, щоб не пиляти сейфа.

Чеканчук сів на козетці у вітальні, схилив голову на руки. Ось ще одна ланка з ланцюга пошуку істини. Де жінка може ховати такого ключа?

— Переглянь кишені усіх пальт у шафі.

— Нема!

— Ти все переглянув?

— Все! У багатьох нема кишень.

— А на полиці з білизною?

— Зараз... Теж нема!

— Де ж він може бути?

— А, може, Джері знає?

— Думаю, що ні. Наскільки я знаю, твоя мама не пускала його у свої святая святих.

— Чому так гадаєш?

— Мені так здається.

— Здається чи знаєш?

— Здається.

— Тоді я подзвоню Джері.

— Дзвони.

Джері сказав по телефону, що він сам кладе ключ від сейфа в одну з ваз і тому радить зазирнути в усі вази в квартирі. В невеличких вазочках у спальні й кабінеті нічого нема. Але у вітальні на підлозі стоять дві великі метрові вази. В одній задзеленчала купа монеток. А в другій таки є ключ! Схоже, це саме той.