— Значить, у неї були якісь власні причини їхати в ті краї, а не відсилати туди тебе.
— Але вона могла планувати власноручно вибрати для себе ще котрусь із картин Козової, — висловив припущення Риженко.
— І, одначе, серед її речей не було картин! Хоча її речі всі збереглися!
— Так, я знаю. Між іншим, минулого разу, коли я був тут, я закинув її дорожню сумку до спальні, порога якої не переступав. І ти, здається, пані Ларисо, не в змозі цього зробити. Якесь поле не дає.
Лариса мовчки зіщулилася, ніби від холоду, хоча у вітальні було тепло, і Чеканчук зрозумів, що влучив. Тоді Риженко мовчки підвівся і рушив до спальні. Він увімкнув світло, побачив кинуту Чеканчуком Мар’янину дорожню сумку, взяв її, намагаючись не дивитись на розібране ліжко, яке, здавалось, зберігало обриси Мар’яни, де тілесного кольору сорочка звисала наче оголена рука. Сашко Риженко кілька разів увімкнув і погасив світло у спальні, не знаючи, як краще, а потім із сумкою повернувся до вітальні.
— Ось та сумка. Між іншим, де вона була? На платформі чи на рейках?
— Не знаю, — розгублено відповів Чеканчук, — не знаю. Я навіть не бачив того місця, де це сталося. Я був дуже заклопотаний питаннями перевезення... Я мав би подивитись, але в ті два дні було таке очманіння... — Він ніби виправдовувався перед Риженком і Ларисою.
— Та зрозуміло, хто кого може звинувачувати? — похитав головою Сашко Риженко.
— То був такий жах. Хоча я надивився багато усілякого в цьому житті. Давайте вип’ємо...
— Так, звичайно.
— Так. Власне, заради чого ми тут...
Розлили коньяк, підняли склянки. Мир твоєму прахові, Мар’яно. Хай тобі земля буде пухом. Ну й задачку ти лишила по собі...
— Отже, схоже на те, що в Мар’яни були якісь справи ще, крім гранту для Козової.
— Наскільки мені було відомо, вона їхала саме з цим. Але я знаю не все. Віст казав, що потім вона мала їхати до якоїсь Дружбонародівки. Я не в курсі, які інтереси могли в неї там бути. Одначе тепер знаю, що у внутрішній кишені її пальта були гроші, долари... пошкоджені... Їх повернули мені з іншими речами, а я їх, передав Вісту у целофановому пакеті. Він обміняє в банку.
— Олександре, а ви б могли дізнатися, що її цікавило в Дружбонародівці? Ви б могли підняти документи фундації?
— Гадаю, міг би. Здається, ця оригінальна географічна назва вже фігурувала у наших звітах.
— Ми багато чого зрозуміли б, якби знали, чого вона їхала саме туди, і чого вирішила їхати туди особисто.
— До дружка туди їздила, ось він і дзвонить, і шле мейли, чому вона не приїхала.
— Ларисо, ти найбільше з нас усіх спілкувалася з Мар’яною.
— Найбільше спілкувався Чеканчук, вони більше року пліч-о-пліч тягли шлею...
— Я хочу сказати, вона тобі, як жінка жінці, могла щось таке сказати... якщо вже ми говоримо про все...
— Вона не розповідала мені про якісь романтичні пригоди в Дружбонародівці. Я знала про Біста, але не... Може, в неї у комп’ютері є якісь листи... Сашику, ти вже вмикав її комп’ютер, може, давай пошукаємо разом.
Чеканчукові знову стало неприємно. Знову вони лізуть у чужу таємницю, знову підглядають у щілину. Гаразд, був у Мар’яни якийсь таємний друг, яке їм діло до цього. Навряд чи він порішив її, навіщо б тоді ридав: де ти, чому не приїхала? Але Чеканчук слухняно підвівся, пішов до кабінету. Ввімкнув світло, сів за її письмовий стіл, а Риженко і Лариса стали за спиною.
... Директорії Virshi не було! Він уважно проглянув увесь диск, ні нема! Але був! був! Йому не наснилося! Лариса помітила його збентеженість:
— Що сталося, Сашику?
— Я був вражений... я колись знав Мар’яну дуже близько... але ніколи не міг подумати, що вона писала вірші. А минулого разу, тут, на цьому екрані, мені не примарилось! Ларисо, я побачив Мар’янині вірші! І я навіть захотів їх забрати з собою на дискеті, потім вирішив: хай то буде її таємниця.
— Мар’яна більше не має права на таємниці! Не треба було на горе нам усім кінчати життя на смердючих рейках! Тоді берегла б усі свої таємниці, і ніхто б не переймався, куди вона їздить і з ким обмінюється посланнями! А тепер усі її таємниці мають стати нашими! Так що за вірші?
— Так от вірші! Ти знала, що Мар’яна писала вірші?
— Ні, я цього не знала. Але я знаю, що вірші писала Анжелка, маленька калічка, що допомагала Мар’яні по хазяйству. Протирала усі її вази та статуетки. А пані Мар’яна дозволяла їй користуватися своїм комп’ютером.
— Вона страшненька зовні? — запитав вражений Чеканчук.
— Нещасна істота, страшенно потворна, горбунка, одноока Але з підвищеним умістом анандаміду в крові. Живе у вигаданому світі, і, здається, тим дуже щаслива.
Читать дальше