В’ячеслав Васильченко - Дворушники, або Євангеліє від вовкулаки

— Тоді слухай. Цю нещасну вбив чоловік, що в багажнику машини привіз вовка.

— А може, то жінка? — посміхнувся Бондаренко.

— А як же статевий контакт? — поставив логічне запитання. — Без чоловіка не обійшлося.

— Точно, — здався головред, — я про це вже й забув. Постійно купа нових тем.

— Ну, то що? Я до вечора все про цього чоловіка напишу і — вільний? — підморгнув професор.

— Дуже… смішно, — розділив паузою слова, роблячи наголос на кожному.

— Добре, тоді слухай наступний тост, — ніяк не вгамовувався Богдан. — Ольгу Довгань убив чоловік, що виготовив механізм, який має форму вовчих щелеп, а весь необхідний антураж — ну, там шерсть, слину, фекалії — розкидав з пакетиків.

— І все це заради того, щоб почали говорити про вовкулаку або справді визвірилися на вовків?

— Приблизно так, — посміхнувся Богдан. — А ти придумав у всю цю колотнечу запрягти заслуженого відпускника.

— Пішли оформлятися, геніальний детективе.

Лисиця слухняно рушив за головредом: дав слово — тримай. Інакше в його житті не бувало. Принцип. Нічого не вдієш. Річ, за визначенням, непорушна.

Теку відкрив тільки вдома. У транспорті робити це не рекомендується. Та й бажанням поки не палав. Не любив, коли руйнувались плани. Одразу з’являвся й починав облизуватись мрячливий депресняк. Але Богдан піддавався рідко. І смачне облизування найчастіше ловило облизня. Цього разу мусило трапитися так само.

Сів на диван. Почав розглядати принесене. Так. Посвідчення кореспондента «Презумпції» Богдана Лисиці. Незадоволений фотофейс швидкоспеченого «журналіста» доповнював сумовиту ксиву. Вона і все, з нею пов’язане, велетенською перешкодою виросли на шляху до омріяного відпочинку. Цього не обійти. Не перестрибнути. Не проігнорувати. Можна тільки підірвати. Але всі знайомі сапери встигли помилитися по разу.

Довідка з лісництва. Про «рідкісні випадки появи вовків» на території, що цікавила Бондаренка (запит у лісництво робив він).

Експертний висновок. Нічого нового. Усе, як розповідав головред.

Протокол огляду. На галявині виявлено багато людських слідів і залишки недавнього пікніка. Натоптали, як на слонячій дискотеці. Повний гаплик.

Далі — три фотографії. Їх від слідчого привіз практикант, коли Богдан зібрався додому. На першій — великий план. Галявина. «Тойота-Прадо» кольору морської хвилі. З намальованими вовками. Водійські двері відчинено. І тіло жінки. Лежала, розкинувши руки й ноги. Навряд чи цю позу прийняла самостійно. Коли тобі в горло вчепиться якась тварюка, хапатимешся за життя до останнього. Якщо до цього, скажімо, не ввели транквілізатор. Тоді робитимуть, що захочуть. Але у висновку про які-небудь хімічні речовини — жодного слова. Виходить, хтось саме так «розклав» уже після смерті. І цей хтось явно не вовк: той такими речами займатися не буде. Не його рівень.

Друге фото «присвячувалося» тільки жінці. На повний зріст. Тут — нічого особливого. Туфлі на «низькому ходу». Легка квітчаста спідниця. Добре підібрана блузка. Довге золотаве волосся розкидане довкола голови. Дідько, гарна! Шкода її. Втім, некрасиву теж… Хоча наукою доведено, що до фізично гарних людей (порівняно з некрасивими) життєвий успіх приходить швидше й легше — із меншою кількістю витрат. Непогане личко налаштовує до себе інших. Найпевніше, Лисиця відреагував на красуню так само, як і ті, досліджені, — природно. На третій фотці можна розгледіти… Стоп. Розгледіти можна, але цього не зробив. Ковзнувши очима великим планом кривавого місива, яким стало горло красивої нещасливиці, заховав фотографію.

Переніс усе криміналістичне добро на робочий стіл. Увімкнув ноутбук. Перетворився на справжнісінького журналіста. Такого собі homo scriptum — людину, що пише.

«Страшенно шкода цю молоду жінку, — почав стукати по клавіатурі. — Скільки Господь витратив на неї старання, вклав душу в прямому й переносному сенсі. Створив буквально шедевр, але хтось умить зруйнував цей Всесвіт Божої Любові… — Зупинився й подумав, не переносячи на віртуальний аркуш: — Цікаво, навіщо?.. А от це й потрібно буде вам, шановний пане професоре поки без моря, з’ясувати. І відшукати цього герострата. Хоча ні. Герострат пішов на злочин заради слави. Про нашого „вовкулаку“ цього сказати не можна. Він зробив усе так, щоб заховати своє ім’я й себе за сімома замками. Або й за більшою кількістю. Стоп. А чому це вбивцею не може бути жінка? Для статевого контакту з убитою поруч вона мала чоловіка. А потім… Ого, які нетрі. Зайдеш, і потім ніякої відпустки не вистачить, щоб повернутися. Навіть із компасом. Оце так „влип, очкарик“. Ну, Сергійчик, ну, замутив…»