В’ячеслав Васильченко - Дворушники, або Євангеліє від вовкулаки

— Стій-но! Стій-но, Сергійчику, — заговорив Лисиця з такою інтригою, начебто впритул наблизився до відгадки. Залишилося тільки докласти до пазлу останню частину. Або піймати вовкулаку за хвоста. І показати цю дивину юрбі цікавих. — А з якого це дива ти так піклуєшся про мою участь? На затятого безсрібника ти, при всій повазі, ну ніяк не тягнеш. Нумо, колися: що намислив?

— Та є тут сякі-такі думченята, — відразу пожвавішав Бондаренко, ніби нарешті опинився у своїй тарілці. — Дивись. Новопризначений керівник (тобто я) мусить показати результат. Причому — не відкладаючи в довгу шухляду. Інакше — навіщо ж призначати? Так? — Лисиця кивнув. — Отож. Збільшити тираж нашої «Презумпції» можна тільки сенсаційними матеріалами. І вони повинні не просто дихати сенсаціями. Нам потрібні сенсації ексклюзивні. Ну як, докумекуєш?

— Не надто, — незграбно, ніби чашку з рук, упустив Богдан. — У найзагальніших рисах. — Чашка гупнула на підлогу, і її стало декілька. Навіть багато.

— Ми будемо вишукувати неординарні кримінальні випадки, розслідувати й висвітлювати на сторінках «Презумпції». Тепер як? — Безпосередній родитель озвученої ідеї світився від щастя, як і будь-який батько після звістки про народження довгоочікуваного чада.

— Ідея — непогана, — без особливого ентузіазму оцінив почуте Лисиця, — але яким буде втілення? Тут не все так просто. — Богдан тверезо дивився на світ, що звичайно виявляв до всього нового відверту байдужість.

— Саме так, пане професоре, саме так. — Бондаренко ставав дедалі веселішим, немов уже після цих слів тираж «Презумпції» неодмінно підскочить до позначки «перший мільйон». Або наче пив він усе-таки не чай.

— Щось ти мутиш, Сергійку, — похитав головою професор, — чогось недоказуєш.

— Одне слово, так, — ляснув по столу головред, — пропоную тобі стати співробітником нашої газети й долучитися до посилення її тиражних позицій.

Нижня щелепа професора впала на підлогу, дорогою наткнувшись на носок черевика. І в такій позі застигла на якийсь час. Ну, Сергійчик! Ну, чудило! Та від своєї роботи хочеться на море втекти, а тут ще й він із шизонутими пропозиціями! І щелепа крейзіфроґом пострибала блискучим ламінатом.

Схоже, таку реакцію головред і очікував. Він продовжував мовчати, стежачи за поведінкою товариша й готуючись утілити наступний пункт.

— Та ти просто з глузду з’їхав! — нарешті вивернув на Бондаренка весь праведний гнів, назбиравши за довгу паузу. — Ти, часом, тренінги в божевільні не відвідував? З ефективного менеджменту.

— Щодо першого — погоджуюсь. Щодо другого — ще ні, але подумаю, — посміхнувся близькому родичеві розлюченості. — Знаю, що пропозиція божевільна. Знаю навіть те, що збираєшся сказати. Більше того — все прекрасно розумію. Але тут є одна проблема: без тебе мені не обійтися. Ось дивися: пишеш ти чудово, розуму — ну, тут без варіантів… Але, що найголовніше, можеш розплутувати всілякі загадкові таємниці… І хочеш. Одне слово, мені банально потрібна твоя допомога. Ну, поміркуй сам: на кого я можу покластись у скрутну хвилину, як не на своїх друзів? А зараз у моїй кар’єрі — саме така хвилина.

Бондаренко замовк, продовжуючи дивитися на Лисицю. Той, ошелешений, теж мовчав, клекочучи справедливим обуренням. А ще кажуть, що в Україні немає вулканів. Проте черговий ковток чаю трохи загасив серцеву пожежу. Слава Богу, обійшлися без еменесників. У блискучих касках. З Местором Чуфричем на чолі.

— Добре, — вичавив крізь зуби, — Господь з тобою. Я згоден. Умієш ти, Сергійку, натиснути потрібну кнопку. Дано.

— Стаж, Бодю, стаж, — погодився втішений головред. — Досвід і практика, як кажуть, велика річ .

— Це точно, — закивав професор. — А ти можеш, бувалий вовчисько.

— Та годі тобі! Не згадуй про вовків, а то, не дай Боже, лиха якого накличеш.

— Більше не буду, — пообіцяв Лисиця, а потім додав: — А я й не знав, що ти такий забобонний.

— Я, Богдане, за своє життя такого надивився й назнався, що тепер вірю в усі реальні й нереальні сили… Навіть у мозок блондинок… Гаразд. Підпишемо трудовий договір, виготовимо посвідчення і — до роботи.

Бондаренко підійшов до копіра. Апарат послужливо загуркотів, щораз випльовуючи нову сторінку.

— Тримай. — І майже під звуки оркестру вручив копії матеріалів, складені в пластикову теку. І з усміхом додав: — Впораєшся з цією справою — і гайда на море.

Лисиця взяв, зосереджено обнюхав, скуштував на зуб і сказав: