В’ячеслав Васильченко - Дворушники, або Євангеліє від вовкулаки

— Ну й хто ж він, цей садівник? — Лисиця спеціально наголосив останнє слово, хоча така позиція і так вважається «наголошеною».

— Не знаю… — Дарина подивилася на професора. — Я намагалася витягти її на відвертість, але нічого не вийшло. Оля відразу ж обривала. Спопеляла таким поглядом… І я відступала.

— Може, ім’я називала? Якось випадково вирвалось? Або чим займається? Адреса? Машина? Натяки якісь? Це все важливо.

— Ні. Взагалі нічого. Ніяких натяків. Ніяких слідів. Ніяких обмовок… Закономірна поведінка. Зв’язок, що так змінив її, ретельно приховувала. Статус. І робила це відмінно. Актриса…

Дівчина задумалась. Потім відвернулася.

Праворуч тягнувся ліс. Вабив непорушною красою. Зачаровував німою величчю. Ховав причаєну загрозу. Усе це химерно спліталося в уявленні про нього. Можливо, Дарина під час мовчання думала саме про це?

— А ви знаєте, як вона загинула?

Питання захопило Лисицю зненацька. З несподіванки ледь не випустив керма. Але досвід спрацював автопілотом. І люба Асікс не схибнула ні на градус. А в уяві спалахнула фотографічна картина: ліс, галявина, автомобіль, жінка. Криваве розірване горло. Натюрморт не для слабкодухих. І хоч Лисиця не з таких, людиною чутися не перестав. З усіма її недосконалостями. Тому й мовчав. Тому й не починав важкої розповіді. Відтягував якомога далі.

— А ви не в курсі? — сказав нарешті.

— Плетуть усяке, — відповіла Дарина, — але чому вірити — не знаю. І вовки, й вовкулаки. Жахіття якесь. Звідкіля взялось на Олину голову…

— Я теж чув схоже, — загорілись професорські вуха, а далі вогонь перекинувся й на обличчя. Таке діялось, коли говорив неправду. А робив це ну дуже рідко й дуже незграбно. — Але сказати щось однозначне… Дізнаюся більше — обов’язково розповім.

— Дякую. Я хочу знати все, хоч це й боляче… Знаєте, у мене наче відламався шматок серця. І тепер туди віє полярним холодом. Вибачте. — Знову потяглася до хустинки.

Лисиця дивився на дорогу, яка підводила любу Асікс до Коцюбинського. Знав, що тут вона вузька й неякісна. Слід бути уважним. Та й здогадувався, що робить Дарина. Але сльозам зарадити не міг.

— Ой, — раптом просіяла дівчина, — в Олі таке кохання було. Вдома.

— «Таке» — це яке? — спробував посміхнутися. Майже вийшло.

— Сильне… Він старший за неї на три роки… Прізвище в нього… Хм… Незвичне. Ведмедеря. Ведмедеря Андрій. З армії його чекала. Ну знаєте, як це буває? Перше «серйозне» кохання. Ще в школі. Потім він пішов служити. А коли повернувся, Оля якраз одержувала атестат і збиралася вступати. А він вимагав уваги. І хотів, щоб Оля стала його дружиною. Господинею. Матір’ю його дітей. Такою, знаєте, берегинею роду. Але вона думала інакше. Бо в житті хотіла іншого. Значно більшого. Прагнула успіху як танцівниця. Андрій не був у захваті від її амбіцій. Буквально звірів. Почалися сварки. Оля хоч і кохала, та все одно робила по-своєму. Не мислила себе завтрашньої без улюбленої справи. І його кликала з собою. До Києва. Андрій же захоплювався лісом. Просто обожнював його. І залишити не міг. Бо в них ціла династія лісників. І дід, і батько. Трохи згодом закінчив факультет лісового господарства в Харкові. Повернувся до Калинівки. Став працювати лісником. Та він і виріс у лісі. Ще й жартував, що його в хащах народила вовчиця. Мабуть, і дружиною хотів бачити вовчицю. Хм… До речі, в Олі ж дівоче прізвище Вовчанська. Дуже не хотіла його змінювати, але Довгань наполіг. Тоді машину свою вовками розмалювала, протестувальниця. Отака норовлива… З часом з’являлася в Калинівці все рідше. А з Андрієм розійшлася. Спочатку погрожував, що вб’є її, а потім — що себе. Але потроху заспокоївся. Правда, так і не одружився. Майже весь час у лісі й пропадає. Як той вовк… Ой, та ну їх, тих вовків… А нещодавно Олі листа прислав. Точніше, прислав мені. Знаєте, конверт у конверті. А я передала. Що там — не знаю. Але таке було… — Дівчина знову майнула думками, де химерно змішувалося минуле з можливим. — Не пара він для неї. Оля створена для високого польоту. Андрій же примагнічений до землі. І відриватися не збирався. Наче прив’язаний… їхній розрив закономірний. Так мусило статися. А столиця відчинила двері у зовсім інше життя. Життя, гідне її рівня, висоти, розмаху особистості. Олю я в цьому прекрасно розуміла й підтримувала. Треба займатися тим, для чого тебе створено. І призначено Вищими Силами.

— Споріднена праця, — видихнув професор.