В’ячеслав Васильченко - Дворушники, або Євангеліє від вовкулаки

Дівчина замовкла. Здавалося, вона втомилася розповідати, немов це було важкою виснажливою роботою. Потім, ніби трохи відпочивши, з надією запитала:

— А ви не курите?

Лисиці не хотілося розчаровувати, але вибору не залишалося:

— На жаль, ні.

— Ну чому ж «на жаль»? — здивувалася Дарина. — Це однозначно на щастя;

— «На жаль» тому, — почав виправлятися, — що не можу пригостити вас сигаретою.

— А, дрібниці. Не зациклюйтесь, — відмахнулася. — Я от скільки вже мрію кинути, а все бракує сили волі. Розумію ж, що це, м’яко кажучи, не дуже потрібна річ, а вдіяти нічого не можу. Напевно, погано хочу, так?

— Напевно, — тактовно відповів Лисиця.

— Оля теж, до речі, смалила. Коли жили разом (в академії і після, в найманій квартирі), бувало, як засядемо — й димимо, ніби паровози… Ех, веселенькі часи! Жаль, не повернуться вже… Жили серед труднощів і надій. Причому останні не тільки врівноважували перші, а навіть часто й переважували. Шкода, життя коротке, щоб усі надії-мрії збулися. Особливо в Олі… Вона так хотіла дитину…

Знову зібралася розплакатися. Лисиця змикитив: розмові це не допоможе. Тому запитав:

— А ви нічого дивного в її поведінці не помічали? Чогось незвичного?

Дівчина якось стрепенулася й плакати, схоже, передумала. Сльози, що наповнили очі, зупинилися на останній межі. Ймовірно, ожилі здогади діяли швидше, ніж померлі спогади.

— Так. Останнім часом з Олею почало щось коїтися. Приблизно місяця з півтора тому. Може, трохи більше.

— І що ж такого могло відбутися в її житті?

— По-моєму, у неї з’явився коханець.

— А як же чоловік? — мимоволі вирвалось у професора.

Дарина подивилася так, немов Лисиця повідав про відкриття Америки. Професор усе відразу збагнув. Та дівчина вирішила пояснити:

— А от ви змогли б устояти перед пристрастю? Нестримною. Всеохопною. Знищувальною. Будучи одруженим. Ви, до речі, одружений?

— Не знаю, — знайшов золоту середину (про всяк випадок). І хоч у відповіді на друге питання ніякої середини бути не могло, більше нічого не сказав.

— Думаю, Оля закохалася, — пропустила незграбність Дарина.

— Про це говорило багато що. Вона навіть рухатися стала інакше! Немов скинула з плечей непосильну ношу. Яка гнітила роками. І не давала бути собою. Очі засвітилися бажанням жити. Жити для когось іншого. Ні до, ні відразу після весілля такою її не бачила. І раптом — різке переродження… Добробут, гроші, успіх — речі, поза всяким сумнівом, потрібні, але, коли немає кохання, усе стає… сухозлітками. [3] Дуже тонкі пластинки золота, якими покривають, оздоблюють що-небудь. 2. Сріблясті або золотисті металеві нитки, що йдуть на виготовлення парчевої тканини, галунів і т. ін.; мішура. 3. перен. Щось показне, обманливе. Пилом. Для жінки це надзвичайно важливо… Не думаю, що зречення кохання — порівнянна плата за матеріальний затишок. Та й чи може кохання взагалі бути платою за що-небудь?.. А якщо й може, то хіба є у світі те, за що можна було б заплатити таку високу ціну?

Дарина подивилася на Богдана, а потім мовила:

— Ви чоловік. Вам це важко зрозуміти.

Професор у душі запротестував, але промовчав: стратегія. Зараз вона видерлася на царський трон. Ну а заради цієї примхливої цариці готовий на будь-які жертви. Як мудрий доісторичний правитель. Або, в найгіршому разі, — як третій син казкових батьків. Хоча… Може, все саме так, як сказала ця симпатична танцівниця?

— Для Олі з її мрійливістю кохання не було порожнім звуком. — Дарина продовжувала сповідь уже з більшою охотою. — Серед її цінностей воно завжди стояло під номером «один». Я бачила, як постійна боротьба розривала їй серце. Оля вже пізнала смак заможного життя. І повертатися в минуле не хотілося. Але… Думаю, вона усвідомлювала, що це все — не те. Бо прагнула почуття. Приголомшливого. Ураганного. Карколомного. А Борис Дмитрович дати цього не міг. При всій повазі до його таланту бізнесмена й величезних грошей, цим талантом зароблених. Не міг. Природу не обдуриш. Як і себе. І це провалля глибшало. Так. На людях вона носила маску світської левиці. Успішної. Щасливої. Задоволеної. Але в розмовах (та й поведінці) раз по раз прослизала якась незадоволеність. Прихована, однак ладна вирватись на зовні. І все через, якщо можна так сказати, любовну незатребуваність.

Богдан відірвався від дороги й подивився на співрозмовницю. Та відбила погляд і поспіхом додала:

— Тільки не сприймайте це суто фізично. Ольга вище цього, їй хотілось почуттів. Нестримних. Шалених. Вогняних. Розумієте, Оля мала вік дозрілого плоду. Потрібен тільки дбайливий садівник, з яким ці почуття можна пережити.