Андрій Котовський - Потопельник у рожевих рукавичках

— А вже викликали. Хазяйка крайньої хати, знаєте, там, де корова, де молоко беремо — якраз корову тільки що й погнала на траву. Понесло бабу якогось диявола аж над річку.

Верещала, кажуть. Але ж і добре, що понесло дурепу саме туди. Це вона трупака знайшла. Не ми. Розумієш, не ми, Соломіє, ніхто з нас тут ні до чого. Соломіє?..

Звичайно, я представився. І пояснив, чуєш, Солю, слухай сюди — що про випадок просто почув, той же вереск почув, сільські діла-дрова, почути можна. Що опитувати в нашій хаті нема кого — мамки-дітки, що носа до Росі сьогодні не потикали. І висока гостя, чуєш, Солько, ти, відпочиваєш у пароксизмі гранично низького тиску, в обіймах вегето-судинної дистонії. Ми з Зайцем справді нічого не бачили, проте, алібуха є, ми Костю алібнемо, він нас.

Морячок покрутив пустою склянкою, проте, не натякнув на «добавіть».

— Піду подивлюся. З ментами поздоровкаюся, все одно за усе, що тут на воді, Морячка питатимуть.

Соломія піднялася мовчки.

— Треба туди. Ігорю, якщо йдеться за прагматизм, то мене, причім у здивуванні найвищого градусу, у пошуках вас, дякую, що непотоплих — з усіх боків роздивилася та ж таки хазяєчка крайньої хатинки та її свекор-розумник. І взагалі.. Від чого ховатися?

На Зайця глянула коротко. Той відповів лаконічно: «з тобою». І чогось задерся до Ігоря, хоча, попри приятелювання, старших поважав, навіть дещо підкреслено. А тут прямо проспівав: «в авангарді — до кущів, Онищук?» Ігор відповів, як Ігореві й годилося б: «На „слабо“ мене іще ніхто не брав».

Соломії здалося, що у відповіді була дещиця справжньої злості.

Ігор розклеївся дорогою. Йшов він на пару кроків позаду від Зайця та Соломії, і ось, їм у спину долинули напівзадушені чи та схлипи, чи…

Стояв нахилений, із гарчанням віддаючи молодій траві неапетитний коктейль з натур-продукту Чарчихи й власної жовчі.

Махав кволою рукою — не дивіться! Наздогнав, викидаючи в кущі зіжмакані паперові серветки. Його ні про що не питали.

Від середини пагорба було видно, що берегом Росі совається купка людей. Червона-біла аварійна смужка огороджувала клапоть землі.

…Лесечці найважливіше, аби Дарка й Богдасик не почули ніякої страшної зайвини (для них зайвини, поза сумнівом). Лесечка на ґанку патрає щуку. Здається, коли всі повернулися, Соломію вона шкодувала сильніше, ніж свого Ігоря, хоча Лобода, об'єктивно, виглядала цілком спокійною, такою й була насправді. Ігор, звичайно ж, також без істерики. Проте, його мовчазність виглядає незвично. На канікулах, на волі, де еге ж, Онищукові завжди виходило грати роль такого собі голосного господаря прайду… Заліг у маленькій тещиній спальні, просив не чіпати його.

Казала, що рибу чиститиме Ліна? Не зрослося, й розмови про це не було. Ліна тихо застогнала, почувши про потопельника. Перепитувала в Соломії, скільки років могло би бути тому мерцеві, приблизно. Що воно їй?

Вийшовши від Чарчихи, сяк-так, але до місця жахливої знахідки Лобода, Заєць та Ігор дісталися вчасно.

Від людей на березі відділився високий чоловік, поручкався з Онищуком та Зайцем. Ага, це ж той, сусід, якийсь фермер. До Соломії він увічливо кивнув головою, проте не посміхнувся. Зрозуміло, не місце посмішкам. Просто згадалося, раніше — сусіда посміхався завжди. Ні, аж ніяк не по-дурному, й не для того, щоб лізти з розмовами. Просто так. Посмішка освітлювала обличчя, контрастувала із завжди серйозним поглядом. Контрастувала, проте, здається не брехала щодо приязності?..

Сина дяді Вані — а садок Правденків межував з цим обійстям через паркан — Лесечка називала Вітася. Здавалося, це не зовсім пасує до кремезної статури дорослого мужика. Але так його кликали батьки, й на селі повелося.

Коли компанія, така ж, як зараз, хіба без Зайця, ну, й з Онищуком-молодшим, братом Ігоря Сергієм, вибралася у Нижні Боки святкувати Новий рік — Вітася несподівано притягнув їм ялиночку. Соломія згадала, як охкала Лесина мама, й питала, чи не важко було. Якого б милого важко — он які плечі — думала тоді Лобода. Сусіда, попри запрошення, при столі не залишився. Він з батьком намірявся в К., на вечерю до якоїсь «малої». Ага, молодша сестра здорованя, заміжня у місті, щось таке казав він, здається.

Обличчя в Ліни тоді було напружене. Ніби їй не сподобалося, що малий Богдан підбіг до мужика, й мовчки притулився обличчям до засніженої дублянки випадкового гостя?