Андрій Котовський - Потопельник у рожевих рукавичках

Тітка Саня померла несподівано. Померла легко, раптово, була в неї, як виявляється, стенокардія, і серце спинилось, коли одного разу сиділа ввечері під жовтим торшером. Раз — і нема тітки Сані.

У цім випадку не варто говорити про містику передчуттів, напевне, це просто співпало, але саме напередодні вона кивнула Ліні на гуцульську різьблену шкатулку, що стояла на старій етажерці серед стосів журналів.

— Чуєш, Лінцю, там лежить щось для тебе. Але пізніше, не тепер, не знаю, чого це я зараз надумала, не переймайся, я так собі.

У шкатулку Ліна так і не зазирнула. По похороні у тітчиній оселі отаборилася невістка. Дарма, що її чоловік, син покійної, давно працював у Тюмені, і, здається, забув про свою дружину, та й про матір, сказати відверто, згадував нечасто.

Проте невістка була прописана, чи то пак, зареєстрована за цією адресою, і вважала, що трикімнатна квартира щасливо звалилася їй у руки. Ліна і так не стала б воювати за квадрати і метри. Але у даному випадку й не було як — Ліна тут не реєструвалася, не подумали вони про це з тіткою Санею.

Невістка — пся кістка не викинула їх з Богдасиком на вулицю. Просто майже мовчки, впевнено, не повідомляючи про свої подальші плани, лишилася ночувати у тітчиній кімнаті, і наступного тижня чи не кожного дня приходила несподівано, відчиняла двері тітчиними ключами, котрі приватизувала відразу ж, щось пересувала та заносила.

Ліна сама сказала, що певне вони з малим незабаром від’їдуть, так, на свою Черкащину. Невістка зраділа, але терпцю у неї було обмаль. Ліна звільнялася з роботи та збиралася, і кожного дня після сухого клацання замка перед нею вимальовувалося обличчя, на якому було без слів зазначено: «Сюрпра-а-айз… Ви, виявляється, ще тут».

Тим часом почалося безгрошів’я. Якась копійка пішла на похорон, у школі гнівалися, що покидає роботу без попередження, ні на яку компенсацію, отже, не було чого розраховувати. А тітчині, тобто, їхні спільні, на хазяйство, гривні — кудись дивно змилилися зі звичної шухляди. Залишки треба було берегти на квиток, і бодай на якесь дожиття у Рівному.

Невістка завідувала відділом у гастрономі. Одного разу приперла, чомусь саме у тітчину квартиру, велику картату торбу ковбас. Проблемних ковбас. Покупці не хтіли «жопок», і нерозумна молода продавчиня краяла всім із середини, от кінчики й позалишалися. А деякі ковбаси просто позавітрювалися. Метка завідувачка вирішила власноруч напекти із непотребу маленькі піцци, та розпродати їх у розливайці при відділі.

До Лінчиного від’їзду залишалася доба. У маленькій кімнаті, за тьоті Сані — «Богдасиковій хатинці», вона поставила перед хлопцем йогурт, запарила з електрочайника «Мівіну».

На кухні царювала невістка, всаджуючи в духовку бляхи, виймаючи спечене. Ковбаса спочатку присмерджувала. Але ось повіяло цілком їстівною смажениною. Невістка наминала власні вироби, напевне, тому що товар лівий, ніхто їх не рахуватиме.

Ліна спроквола думала: зараз ця постукає, почне пригощати. «Я відмовлюся, скажу, що неголодна, відмовлюся, надто вона противна. А Богдасику взяти дозволю. Чи не треба, аби живіт не заболів? Ні, дозволю, воно ж пропеклося, хай йому буде, останнім часом ми мало їмо».

Ніхто не постукав. Коли вночі Ліна вийшла в туалет, то побачила дві спаковані «окупантки», від яких легенько заносило печеним.

Зрештою, коли Ліна потім розповідала Лесечці про конфуз своїх гордих пригощальних роздумів, вони обидві сміялися, голосно, щиро.

Замок вхідних дверей старої квартири Кравченків у Містечку клацав не сухо, а дзвінко. У перший же день повернення, нового етапу життя Ліни й Богдана, Степан Петрович, повернувшись чи то з інституту, чи зі свого бункера, говорив, як забивав цвяхи в маківку.

— Поліно. Ти виродила бридке жабеня із мокрим хвостом спереду. Ти виродила й пустила на світ зайвину.

— Мій син не має стосунку до тебе!

— Си-и-н… Брухт. Цей таки не має до мене жодного стосунку, — завершив батько і дідусь, вагомо наголосивши на «цей».

Лесечка завершила розповідь. Тим більше, що до лавки під шовковицею поверталася Ліна.

Хмари пливли з боку Великих Шумів. До людей заходив дощик. Він іще не проклюнувся, проте обіцяв, що не мине, не втече деінде, і цього разу буде приязним, теплим.

Ден приніс літрову банку молока. Більше й не треба, бо ніхто, крім дітлахів, на дух не терпів «рідкісного козла в рідкому вигляді», як називав цей напій Ігор. А Дарка з Богданом підносили склянки до білої ленти, яка спадала з Денових рук, прицмокували.