Андрій Котовський - Потопельник у рожевих рукавичках

Коли Лобода згадала Зайцеві про книжкові сторінки, які випадково побачила в смітнику, він перепитав: «то їх було надірвано саме так, як сьогодні зробив цей типус?»

Зі сторінками вийшло ось як. Увечері тривожної неділі, вже потому, як пішов капітан, продемонструвавши всім книжку, що дивним чином опинилася у правденківській майстерні, Соломія, витрушуючи попіл з бляшанки у жовтий мішок для сухого сміття, побачила в мішку два легко зім’яті аркуші. Саме з трактату дешевого чаклунства. Розправила, і зауважила, що обидва боки кожного мали однаковісіньки обережні горизонтальні прориви.

А нині, коли батько Ліни, Степан Петрович, збирався покинути «вертеп», він відкрив свою сумку, перекинуту через плече, заторможено дістав якусь газету, нащось відірвав її першу сторінку, і повільно скалічив краї. Легко пожмакав аркуш, мовчки підійшов до жовтого мішка, й по-господарськи вкинув папір туди.

— Та збіг цей ні до чого. Звичка по-особливому надривати папірці й викидати їх — дивакувата, явно нервова. Та буває ж і таке. А те, що вони опинилися в нашому смітнику, так суворий батько, напевне, регулярно приїздить проконтролювати дочку, коли вона гостює тут. Може, й справді книжка його, і зі сторінками саме він бавився. Але що це мало б до нашої справи?

— Ага, ти забула, знайшлася не просто чужа книга, а дощенту мокра. Під дахом сухої майстерні. Дощ валив у неділю лише під ранок. Хіба би цей голомозий приперся саме тоді, й не озиваючись, шастав, де хотів, а потім просто пішов собі, й ніхто з нас його не бачив. Або хтось бачив, і цей хтось мовчить… Проте, й справді, навіть якщо такий візит був, це не стосується вбивства на березі.

Коли Ліна пішла блукати кукурудзою, Лесечка розповіла Лободі її історію.

Був собі у Містечку аспірант знаменитого сільськогосподарського інституту, того, з традиціями ще Семеренка, інститут тут неподалік. Возився з рослинами, їздив велосипедом, одружився, народилася доня, захистив кандидатську, потому і докторську, їздив «Нивою», потім знову повернувся до улюблених двох коліс.

Мало було йому дослідних полів на роботі, мало й шести соток на околиці Містечка — то під двоповерховим будинком, у якому була їхня квартира, вигриз у сусідів шматок газону у власне користування, щось сіяв-пересаджував, і здавалося, схилившись над землею, намагався спиною прикрити від усіх своє зілля.

Його не любили. Але ще більше — не любив він. Кого саме? А чи не всіх. Через діабет лікарі відтяли праву ногу плаксивій дружині. Стривайте, це уже тоді, як Ліна вступила в університет, і жила в Черкасах у гуртожитку, разом з Лесечкою.

Так от, він не брав свою калічну жінку у будиночок на приміських шести сотиках, міг би завезти «Нивою», але зась, лишав їй продукти в холодильнику, й все частіше ночував на дачі, кидаючи щось таке — там, мовляв, МОЇ книги, моє життя, яке більше ні для кого.

Ліна в дитинстві не була ні зарозумілою в батька, ні плаксивою в матір. Дівча — світлоокий вітерець з майже чорним волоссям, нечасте поєднання, гарне, правда ж? Одиноко — сусіди помічали, дівчинка ціпеніє, лиш тато розміреним голосом, завжди на повне ім’я, покличе її. Не просто вихованість, не дисципліна, а кроляча безвладність перед очима розміреного удава, ось як виглядає це.

А років у тринадцять дитя дістало глухе безсоння, аж ніяк не дитяче. Й атаки головного болю. Звідки дізналися про це? Коли господаря не було вдома, Лінчина мати розповідала сусідському жіноцтву плаксивим тенором, що доця хворесенька, геть чисто, як вона сама, тільки діагноз невідомий.

«Наш тато» не довіряє цим районним медикам, й привозив до малої, аякже, лікарку найвищого ґатунку. «Може, зарадить Ліночці гіпноз», — вона вимовляла слово із болісною насолодою. Так, як вимовляла «діабет», здавалося, завжди «на ви і шопотом».

Мама по лікарнях гралася у піжмурки зі своїм паном Діабетом. А Ліна на канікули виривалася до тітки Сані, аж у Рівне.

Там не боліла їй голова, і сон приходив, затишний та запашний, мов м’якуш найсвіжішого рогалика під цупкою веселою скоринкою.

Саня не любила свого брата Степана. Коли приїжджала по Ліну, казала, аби дівчинку приводили вже на вокзал, якось підлаштовувала потяги, то й чекали вони на станції недовго.