Жан-Крістоф Ґранже - Останнє полювання

— Клич на допомогу, — наказав він, вкладаючи Кляйнерта на ложе з моху й папороті.

Їй вдалося виловити в кишені мобільний. З очей скрапували сльози, схожі на великі краплини білого воску.

Івана набрала номер центрального відділку Фрайбурґа, але не добилася ані найменшого результату. Особливість земель Ґаєрсберґів: будь-який сигнал із неба глушили, аби голос лісу міг звучати потужно й гучно.

Відчувши, що хтось стоїть у неї за спиною, вона здригнулася й різко обернулась: перед нею був Ньєман.

— Мережі нема, — сказала вона, зводячись на ноги.

— Повернись туди, звідки ми приїхали, і поклич когось.

— Що? Та це ж мінімум десять кілометрів! Я ледве на ногах стою.

— Якщо йти в інший бік, до найближчого села двадцять кілометрів. Іди на схід. Якщо пощастить, за кілька кілометрів зловиш сигнал.

Івана оцінила ситуацію: Ньєман, лицем проти вітру, з уламками скла на плечах, із розбитим обличчям, Кляйнерт біля підніжжя сосни, набагато більше мертвий, ніж живий. І — на завершення — вона: тремтячі коліна, напружене дихання, залиті кров’ю очі.

— А ви?

— Я? Я їх затримаю.

У неї вихопився смішок:

— А чогось кращого не вигадали? Чогось оригінальнішого?

Він повернув її лицем до дороги. Копняка під зад не було, але значення все одно вийшло приблизно таке.

— Іди собі прямо. Якщо вітер не зміниться, у тебе є шанс.

— Вітер? Що ви таке кажете?

— Іди, кажу! Вони вже тут.

— Що?

— Ти не розумієш? Полювання почалося.

Нарешті Івана збагнула: їх заблокували тут, аби перетворити на здобич, як у старі добрі часи на Східному фронті. Вона радше уявляла гавкіт, тріск гілля, перегуки. Вона помилялася.

Починався пірш.

Не мовивши більше ні слова, вона побігла туди, де сходило сонце.

Ньєман кинув погляд на Кляйнерта. Тридцять років польової роботи не дали йому ані найменшого досвіду медицини чи хоча б першої допомоги. Він не мав жодного уявлення про стан німця — можливо, той був при смерті й задихався від кровотечі, а можливо, просто трохи поранив обличчя та зламав кілька ребер…

Ньєман схопив Кляйнертів пістолет і поклав йому в руку. Символічний захід: тільки дивом він міг би опритомніти, перш ніж ті покидьки натраплять на нього. Можна було також сподіватися, що хижаки його не знайдуть, але такий убогий камуфляж — кілька соснових гілок — їх не надурить.

Тепер треба було вирішити: залишатися йому на місці захищати колегу чи заглибитися в ліс, аби привабити їх власними слідами. Невже Чорні мисливці справді вдадуться до облави на людину? Чи вони просто намагалися вбити їх під виглядом аварії?

Він перевірив патронник пістолета й прислухався. Йому здавалося, що крізь гамір лісу до нього наближалася якась об’ємніша, глибша тиша. Безгучні піршери, що просувалися в нього за спиною, чи назустріч йому, чи з будь-якого боку…

Безперечно, треба спробувати свої шанси в соло. Врешті-решт, передусім вони займуться найцікавішою здобиччю, тією, яка ще тримається на ногах і може по-справжньому чинити опір. Про фліка при смерті та самку, цих неважливих, майже відразливих для піршера жертв, вони подбають пізніше.

Подумки попрощавшись із Кляйнертом, Ньєман пірнув у гілля. Відійшовши так, щоб його не було видно з дороги, він зняв пальто й черевики та закопав їх під осикою. Тоді зняв сорочку — на щастя, сіру — і, вивалявши її в землі, знову вдягнув, потім вимазав собі лице й потилицю багнюкою. Після цього він натер одяг сосновою гілкою, щоби стерти будь-який запах тіла. І лише тоді перевірив свій арсенал: «Ґлок 21», два магазини, старий розкладний ніж «Опінель», із яким він ніколи не розлучався.

Настав час пригадати, чого вчив його дідусь.

По-перше, вітер. На дорозі просто неба достатньо облизати палець, аби дізнатися його напрямок, але в лісі, де навіть найменший протяг проходить між гіллям і кущами, це вже не так очевидно.

Ньєман помітив пучок вересу та розтер кілька суцвіть на рожевий порошок, який затис у кулаці. Якщо легенди про Чорних мисливців не брешуть, якщо вони здатні відчувати запах людини чи зламаної гілки, перш за все треба просуватися проти вітру. Він сипнув трохи квітів, визначив напрям руху повітря і пішов.

Далі: звуки. Було б фатальною помилкою бігти чи метушитися. Якщо хочеш мати хоча б якийсь шанс утекти від ворога, треба злитися з довкіллям, всотати його в себе, не зачіпаючи ні гілочки, не шурхочучи ні листочком. Ньєманів дідусь навчив його переміщатися лісом: кожен крок слід починати не з пальців ніг, а з зовнішнього ребра стопи, а тоді повільно ставити решту, аби відчути, чи немає під ногою чогось, що могло б тріснути, клацнути, покотитися.