Жан-Крістоф Ґранже - Останнє полювання

— Прийомна дитина — це наша здобич. Клан годує її, виховує, оплачує найкраще навчання, вчить її полювати, аби перетворити на найнебезпечнішого супротивника.

— І все це для того, аби справжній спадкоємець позмагався з ним у лісі?

— Саме так.

— Але… навіщо?

Лаура розчаровано зітхнула — завжди ця посередність простолюду, банальність маленьких людей…

— На сьогодні наша промислова група процвітає, але наші цінності не змінилися. Єдиний виклик аристократа — це кров. Якщо Ґаєрсберґ нездатний зійтися в лісі сам-на-сам зі своїм найнебезпечнішим ворогом, то він не гідний керувати нашою імперією.

— Це божевілля.

— Це Німеччина. Одна з тих традицій, які ми любимо. Славетна, автентична, жорстока. Не обманюйся щодо нашої країни, Ньємане, тут завжди діяв «закон найсильнішого».

До Ньємана поверталася незворушність, але точно не слина. У горлі дерло, ніби це був укритий пилюкою схил.

— Ти вбивця.

— У Юрґена були всі шанси. Понад тридцять років ми давали йому зброю, ту, якою завжди наділяли Ґаєрсберґів. До того ж він вважав, що є одним із нас.

— Його виховали, не сказавши правди? Він не знав, що його принесуть у жертву?

— Його не принесли в жертву, Ньємане. Він отримав неоціненний шанс. Покинуте дитя отримало доступ до найкращої освіти, до найбільших багатств. І він міг би успадкувати все це, якби переміг мене.

Юрґен зносив жорстокість батька, чіплявся за свій статус, за свої книжки, за свої успіхи. Юрґен намагався завжди бути на висоті, справжнім Ґаєрсберґом. Але він помилявся: він ніколи не був чимось більшим за мішень у тирі, кролика з розплідника, випущеного в ліс уранці перед полюванням.

— У цьому велич нашої родини, — вела далі Лаура. — Ми ставимо все на це полювання і даємо можливість нікчемі заволодіти нашою імперією. Для нас важить лише відбір у бою.

Дух і літера. Дух він уловив. Родина психів, яким вистачає жорстокості вводити до своїх рядів бідного хлопчака, давати йому скуштувати розкошів, комфорту першокласної освіти, створює ілюзію великої долі лише для того, аби принести його в жертву після досягнення тридцятиріччя.

Залишалася літера.

Він хотів знати, як працювала ця жахлива система. За це запитання Лаура обдарувала його ще однією посмішкою. Врешті-решт, їй, мабуть, нечасто випадала нагода виговоритись.

— Кожна пара батьків бере дбайливо підібрану прийомну дитину.

— Оглядаєте їй зуби?

Графиня, здавалося, не оцінила Ньєманів гумор.

— Вистачає медкартки. І мінімальних відомостей про походження.

Вірш Альфреда де Віньї на могилі Юрґена набував сенсу: «Злигоднів не цурайсь, твердий будь, наче з криці, / З недолею змагайсь, як вся рідня моя, / Страждай без скарг, борись і мовчки вмри, як я».

Ішлося саме про це: дитина-вовк. Дитина-здобич. Ньєман думав про всі ті роки, що Лаура провела поруч із Юрґеном. Постійно прикидаючись. Усе це задля того, щоб однієї ночі, голий, самотній, у глибині лісу він поплатився за своє низьке походження.

— Ти завжди казала нам, що ви з Юрґеном були як двійнята.

— Це правда.

— Ти вбила людину, яку любила найбільше в житті?

— Це додаткове випробування. Закон є закон. Пірш ніяк не пов’язаний зі світом сентиментів.

А він іще кохався з цією біснуватою… Ньєман більше не тремтів. У тихому снуванні бджіл і пташок він перетворювався на айсберг, покриваючись липким потом і стискаючи зуби від страху.

— Наша родина любить ризик, кров, бій. Ґаєрсберґи не мають нічого спільного з цією дегенеративною епохою, у якій люди вважають себе екологічно свідомими, бо перероблюють сміття, і переконані, що підготовлюють собі майбутнє, думаючи про пенсію. Наш клан завжди слідував справжнім приписам природи — законам смерті й виживання. Гроші — це ніщо. Наша промислова група, інженерна діяльність, наша роль у політиці нічого не важить. Ми не належимо до вашого нікчемного світу.

Ньєман подумав про портрети Лауриних предків. Вона б не виділялася серед цієї галереї монстрів.

— Це тому твоя мати наклала на себе руки? — раптом запитав він.

Графиня опустила рушницю, перекинула ремінець на плече і націлила «Ґлок» на його власника — вона знала, що пістолет заряджений.

— Ця дурепа не мала довідатись, але вона підслухала розмову між Францом і Фердинандом. Вона не змогла знести жорсткого закону нашого клану. Вона не була з Ґаєрсберґів. Просто чужинка. Ліс змітає такі примітивні створіння.

Із такою епітафією Сабіна фон Ґаєрсберґ могла спокійно залишитися у вічності.