Коли я прокинувся, у мене були зав’язані очі. Моя мати жила на фенобарбіталі, мабуть, Жан підмішав його мені в їжу. Я не мав жодної гадки, де я чи котра година. Тіло розривали опіки — у певних місцях: на передпліччях, на щиколотках, на поясі… Але найгірше відчуття було посередині тіла, десь між ногами, це був розсіяний жар із гострими краями, він врізався мені у внутрішні боки стегон і пульсував.
Я спробував закричати, але рот був заткнутий кляпом. Під час вдиху мене пронизували конвульсії, напади паніки, які розривали мені ніздрі… Лише тоді я відчув запах, цей довбаний запах дикої тварини, відчув усіма порами шкіри… Там був собака, зовсім близько, можливо, навіть усередині мене, і мій піт починав пахнути цією їдкою сумішшю звіриного смороду й мокрої шерсті… Реґлісс був поруч, зовсім близько, але де?
Івана боялася тієї миті, коли Жан зніме пов’язку з маленького П’єра, адже все це відбувалося тут і тепер, у салоні «вольво». Вона вчепилася в ручку дверцят, суглоби пальців побіліли, нігті до крові впилися в долоню.
— Ми були в хижці мого дідуся в глибині саду, — повів далі Ньєман, ніби неспішно зняв пов’язку з очей у своїх спогадах. — Він припнув мене до стільця десятками гальмівних тросів від велика, які утворювали гігантське павутиння. Реґлісса Жан прив’язав до мене. Затиснув у мене між ніг так, щоб мої геніталії опинилися в його роззявленій пащі. Він іще більше стиснув пута на собаці, так, щоб той через біль чи лють одним махом оскопив мене… Але Реґлісс не рухався. Він застиг із моїми яйцями в роззявленій пащі, пускаючи слину мені на штани. Його очі були вологі. Як не дивно, у ньому не було жодної агресії. Він дивився на мене цим плачливим поглядом собаки, який чекає на щось від свого господаря, мовчки благаючи…
Я спробував заговорити до нього найласкавішим голосом, аби умиротворити його, прошепотіти йому щось заспокійливе, але з горла не долинало жодного звуку. Мій страх перейшов будь-яку межу. Я міг лише сидіти, незворушний, німий, ніби мене й не існувало… Секунди абсолютного жаху, які усвідомлювала частина мого мозку, сформована мільйони років тому…
Івана опустилася на сидінні, так що їй майже не видно було дороги. У скронях, ніби старий такелаж на палубі, било запитання:
— А… ваш брат?
— Він спав переді мною, просто на підлозі. Цей мудак заснув просто посеред екзекуції, залишивши мене в смертельній позі. Таке з ним часто траплялося: посеред зриву його раптом зморював сон, ніби перегрітий мозок вимикався. Картинка була справді… незвичайна. Я, прив’язаний, ніби наркодилер, якого допитують боси, задиханий собака з моїми яйцями в зубах — і братик, який мирно хропе біля свого творіння…
Ньєман замовк. Невже це кінець історії? Так чи інакше, хлопчик вижив — але в якому стані? Думка про те, що Ньєман не повністю чоловік, пронеслася Іваниними венами, ніби хвиля розпеченої лави…
— Ніщо не відбувалося, поки не прокинувся мій брат. Він подивився на мене, помилувався своїм витвором і мовчки звівся на ноги. Перерізав кабелі й звільнив мене. Пес одразу ж утік, скавчачи, а я знепритомнів. Коли я прийшов до тями, то лежав на своєму ліжку. Жан більше ніколи не згадував цю сцену. Усе сталося так, ніби мені це наснилося. Насправді це йому вона снилася, бо він усе забув. Я став персонажем його кошмарів…
Гудіння «вольво» досі акомпанувало їхній розмові. Безперервний гул, ніби закільцьований.
Хвиля жару, що пронизала Івану, перетворювалася на докучливу сверблячку фліка, який завжди хоче знати більше.
— І… — наважилася вона, — це все?
Він повернувся до неї і виплюнув:
— А тобі недостатньо?
Вона втягнула голову в плечі. Він щойно показав їй саме ядро своєї понівеченої особистості, а вона поводилась як дівчина, яка не зрозуміла кінцівки фільму.
Він зітхнув і раптом ніби визнав, що їй і справді можна виділити ще трохи інформації:
— Мої батьки так і не дізналися про ці тортури… Я захворів, сьогодні це назвали б депресією. Я відмовлявся ходити в школу, зачинявся у своїй кімнаті, не хотів звідти виходити. Тоді сталося поспіль дві пов’язані з цим події.
Спочатку помер Реґлісс — ми ще були в дідуся з бабусею. Ніхто ніколи не дізнався, від чого, але всі підозрювали мене. Жан безперестанку звинувачував мене… А потім у Жана в колежі стався психічний зрив. Я вже не пригадую конкретних обставин — насправді, подробиць мені ніхто ніколи не повідомляв, — але було неможливо й далі заперечувати його хворобу: це бачило пів класу. Його госпіталізували й перетворили на зомбі, накачаного ліками, і відтоді постійно переводили з одного закладу в інший.
Читать дальше
Конец ознакомительного отрывка
Купить книгу